Одного разу в одному царстві жив-був один цар – дуже могутній та суворий правитель, який не тільки завоював всі навколишні царства, (заодно тамтешніх царів перетворивши на рабів), а і своїх підданих тримав у постійному страху та покорі. Одним словом був наш правитель справжнім тираном-диктатором, і як кожен порядний тиран він мав чимало різних комплексів, себто тарганів в голові. А самий поширений комплекс у таких людей –це, звісно, манія величі, тож себе він рахував самим великим повелителем, господарем всього на світі. Але тут раптом до тиранічних вух нашого царя-диктатора дійшли чутки, що десь в навколишніх лісах поселився один великий просвітлений мудрець. Ця звістка одразу дуже роздратувала царя: «Як то ще когось, окрім мене любимого посміли назвати великим!?». І ось вже цар разом із своєю чисельною свитою вирушає до лісу, де жив той мудрець. Глибоко вражений його спокійним, життєрадісним, та водночас величним виглядом він питає:

– Як тобі, з першого погляду якомусь нікчемному жебраку, сидячи тут в лісі, у якихось жалюгідних лахміттях вдається зберігати такий щасливий, спокійний та величний вигляд, немов то ти цар, а не я? І чому тебе всі називають великим мудрецем? От я дійсно великий цар, я правлю величезною країною, у мене сильна армія, яка за одним моїм словом любого зітре в порошок, у мене скарбниці повні золота та дорогоцінностей, у мене купа вірних слуг та придворних, які тремтять в страху перед моєю величчю, а що в тобі такого великого?
– О, дуже просто, – відповідає мудрець. – Мені вдалось приручити тих, хто безроздільно владарює над тобою.
– І хто ж безроздільно владарює мною, великим царем?!!! – цар вже не на жарт розлютився.
– Твої думки! – відповів мудрець
– Мої думки?! Хмм, цікаво, – задумався цар. – Тож навчи мене приручити ще й мої думки.
– Гаразд, – погодився мудрець, – приходь до мене через тиждень, але весь цей тиждень, який тебе не буде, постарайся не думати про білу мавпу.
– Не думати про білу мавпу, та що ж може бути легше цього, не думати про якусь білу мавпу, та кому вона взагалі потрібна, та біла мавпа. – розсміявся цар.

Але через тиждень цар явився до мудреця у розпачі:
– Не знаю що мені робити, я цілий тиждень місця собі не знаходжу, все думаю про ту кляту білу мавпу, яка ніяк не хоче виходити із моєї голови. Спершу все ніби було добре, я зайнявся своїми царськими справами, але потім раптом згадав, що треба не думати про білу мавпу. І все, далі стало коїтись просто щось жахливе, чим більше я намагався про неї не думати, тим більше думав саме про цю білу мавпу! Тепер, здається, я божеволію, білі мавпи мені ввижаються усюди, мій палац доверху наповнений білими мавпами, кругом одні білі мавпи, я не їм, не сплю, а тільки думаю про білих мавп. Допоможи мені мудрець, а то я з тебе теж зроблю білу мавпу!!!!!!!
– О, тепер ти, нарешті, зрозумів, що хоч ти і владарюєш величезною країною та мільйонами людей, однак зовсім не владарюєш своїми власними думками, навіть не можеш не думати про якусь білу мавпу. Сідай зі мною, і я навчу тебе, як стати справжнім володарем, володарем передусім над самим собою.

І цар сів з мудрецем та погрузився у медитацію. А надалі став його вірним учнем, а потім і сам перетворився на великого мудреця. Покинув своє царство, свій розкішний палац і сам поселився у лісі. Хоча він і втратив всі свої величезні багатства та армії, зате віднайшов самого себе, а це значно цінніший здобуток, чи не так?

Отака гарна індійська притча про царя та білу мавпу.

А це мабуть та сама біла мавпа, про яку треба не думати. Отож, про що ж говорить притча? О дуже просто: наші думки нас думають. Саме так, – це не ми думаємо наші думки, а вони нас. Якщо бажаєте переконатись у цьому, можете теж спробувати, як той цар з притчі – цілий тиждень (чи хоча б просто день) не думати про білу мавпу. Якщо ж вам не до вподоби білі мавпи то можете не думати про волохатого мамонта, чи рогатого носорога, чи покемона у зелений горошок, чи ще когось там, любе і різне.

Думки, вони немов хмаринки на небі нашої свідомості – літають туди-сюди, сюди-туди. Думки як і хмаринки, бувають різними, є білі хмаринки (та білі думки), а є й чорні хмарища. (навіть грозові) Думки, як знаємо теж бувають чорними, поганими, грозовими, себто такими, які викликають гнів, дратування, злість, жалість та інші не вельми приємні емоції. І що саме цікаве – ми абсолютно їх не контролюємо, вони нам практично не підвладні, буває ж таке, сонечко сяє, тепло гарно, а тут звідки не візьмись чорні хмари налетіли і вже дощ та блискавки. Або ж настрій, коли на душі сонячно і тепло та тут чорні думки звідкись взялись і все, хороший настрій накивав п’ятами… Це дуже гарно проілюстровано у геніальному вірші Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало»

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога……
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!…

Однак не все так погано, все таки ми можемо навчитись панувати своїми думками, навчитись керувати тими хмаринками, що нечемно бігають по небосхилу нашої свідомості. Лишень було би бажання. Хоча то і ой як не просто, бути володарем самому собі, панувати над власними думками, емоціями, для цього прийдеться докласти чималих зусиль, та роками займатись різними духовними практиками: чи то медитацією, чи то йогою (тільки не фітнес-йогою), чи то просто молитвою, придуманими ще у сиву давнину, зокрема саме для цього. А поки,… поки наші думки нас думають. Чи ви можете не думати про білу мавпу?

P. S. Духи вещают: Да, наши мысли нас думают, но на то мы и люди, а не компьютеры, хотя порой различия очень и очень тонки. Ведь за компьютер думает его пользователь, точнее так – пользователь направляет ход мысли компьютера, вопрос в том, кто направляет ход мысли человека (то бишь пользователя)? Разгадка на него далеко не проста, так что, разгадывая ее не то что у компьютера, у человека батарейка сядет. Но с батарейкой для компьютера все не так уж и сложно, ведь каждый сам может выбрать хороший блок питания для своего железного друга с зачатками интеллекта, а вот с батарейкой для человека тоже посложнее будет. Не изобрели ее и пока не изобретут, можно думать целую вечность над извечным вопросом – кто собственно думает?