На уроці математики в другому класі вчителька задає дітям завдання: «У Петра три яблука, у Марічки – п’ять. Скільки яблук у них разом? Увага, питання: приведіть рішення задачі». Увага, читачі! Зараз ви зможете перевірити, чи легко вчитися нашим дітям. У класі піднімається ліс рук, і перший же учень впевнено випалює: «Вісім». «Сідай, неправильно, – з прихованим торжеством, долученого до вищого знання заявляє вчитель. Хто знає рішення цього завдання?» Рідкі, не впевнені відповіді: «Вісім», «Вісім». «Шість» (а раптом). І нарешті, тиша. Ніхто не знає рішення задачі. А ви знаєте, здогадалися? Може бути, ви вчилися колись у цієї вчительки? Може бути, навіть були у неї відмінником і здогадувалися, що від вас вимагається? У нашому класі знайшовся тільки один, він боязко підняв руку і, прислухаючись до чогось всередині себе, ледве чутно промовив «П’ять плюс три». «Правильно! Рішення – «п’ять плюс три», а «вісім» – це відповідь, а не рішення. Діти, ми ж говорили з вами, що в завданні є питання, рішення і відповідь. Тепер зрозуміло?»« Народ мовчить»… А вам зрозуміло? Як ви думаєте, що відбувається в той момент в головах збентеженого «народу»?

Знаменитий сучасний філософ Мішель Фуко трактує дисципліну більш широко, як техніку або технологію влади. Вона вимагає розчленування, поділу цілого на окремі частини, органи. Причому для прикладу він використовує лікарні, школи і армійські казарми. Палати і класи, ліжка і парти, окремі етапи медичних процедур та навчальних програм створюють необхідні умови влади, вони самі – вже здійснення влади. Те ж можна побачити і на частинах тіла. Визначити, де повинні знаходитися лікті, куди спрямований погляд, що повинна робити рука, це встановлення контролю за тілом.

Але крім членування, необхідна повна проникність і спостережливість, настільки характерна для всіх подібних установ. Паноптикум – прозорий, проникний, видимий звідусіль. Клас в нашій школі влаштований так, що вчитель бачить всіх одночасно – за рахунок поділу на ряди і парти. Останні парти частіше вислизають від уваги (всі це добре знають), що тільки підтверджує загальне правило. Учні сидять обличчям до вчителя і повинні утримувати на ньому погляд. Якщо це не так, вчитель негайно реагує: «Куди дивишся?», «Знову задумався!» І так далі.

Школа акваріум з поділом на клітини. Клітини не тільки в просторі, але і в часі. Спочатку ти сидиш в одному місці, на одному поверсі, потім пересуваєшся на інший, перехід щороку фіксується. Моменти докладання влади – переведення в інший клас, за іншу парту, в іншу школу. І те, що всі три етапи шкільного навчання проходять у нас в одних стінах, робить процес ще більш спостережуваним і видимим. Ідеал тоталітарної влади – загальна прозорість один для одного (як у Набокова в «Запрошенні на страту»).

Прозорість часу – така чарівна і малозрозуміла ідея. Але заглянемо в десятирічний хід шкільної історії, як ніби нам прискорено прокручують кіно. Ось дитина тільки прийшла у школу. Про неї ніхто ще нічого не знає. Вона і сама про себе небагато знає. Перед нею нескінченність, прірва часу, смутні очікування. Але ось вона вже закінчує початкову школу. Вона вже освоїлася, придбала деякі навички і навіть компетентність. Вона переходить в школу середню. Але школа середня – в часі умовність. Що сталося? Дитина виросла, але залишила свій слід в минулому. Її минуле – її здібності, навички, поведінка, характер – тягнеться за нею на наступний щабель. Школа та ж, вчителі всі один одному про неї розкажуть. Час проникності, все видно, і минуле, і майбутнє. «Ага, ясно, чого від нього чекати. Ну я йому покажу. Зі мною йому це не вдасться».

У середню школу прийде не цікавий незнайомець, а «рецидивіст» з усім вантажем своїх минулих «судимостей», «ми його знаємо як облупленого». Чи не правда, хороший образ? І з яйця повинна бути знята шкаралупа. Рости голенький, щоб ми тебе добре бачили і в часі, і в просторі. До речі, якщо замість «судимостей» дитину супроводжує вантаж «достоїнств», відзнак та похвал, це для розвитку дитини нічим не краще. Іноді їй навіть важче вирватися з-під «хорошого вироку». «Здатний, але ледачий». «Працьовитий і старанний, але зірок з неба не хапає», «Дуже хороший, тихий, золотий». Небезпечна влада! Пустіть туди, де мене ніхто не знає. Адже я себе теж не знаю. І не хочу, щоб мене знали як облупленого все моє життя, ці величезні десять років!

Маленька дівчинка чотирьох років лежить на дивані і запитує:
– Мама, ти знаєш, про що я зараз думаю?
– Ні, золотко, не знаю.
– Це добре. (Дуже задумливо.)

А далі третій ступінь, і знову та ж школа, та ж популярність, та ж проникність особистості. Ми їх і так добре знаємо. Навіщо нам психологи або тести, ми самі їх розсортуємо. А час – ще раз змінюватися, а час – зрозуміти, що ж я таке насправді, я сам себе ще не зрозумів, а для них я як і раніше прозорий, шкільний час тримає мене за шкірку. Треба вириватися.

Невидимість, закритість викликають роздратування, незадоволення. Внутрішній опір для вчителів гірше, ніж звичайний непослух. Непослух частково передбачений і врахований владою, а внутрішній опір, мовчання, незалежність це прямий виклик.

Як відхід з-під влади сприймається і вільне просування по класу, по партах, по роках навчання. Дивно, як не люблять вчителі пересаджувати дітей класом старше (але не навпаки, пониження в рівні розвитку не зустрічає великого опору). Якось мала справу з хлопчиком, спочатку пересадженим класом старше, а потім, за рекомендацією шкільного психолога, повернутим назад. Він здійснив рух по клітинах структури всупереч встановленому порядку, і система його відкинула. Цікаво, що вчителі зітхнули з полегшенням, коли його повернули. І абсолютно марно. Тепер він чинить опір відкрито і веде війну проти всіх. Тоді як, наприклад, у школі самовизначення особистості перехід на клас вище – нормальне явище і нікому не здається порушенням педагогічної влади.

Про що не міг писати М. Фуко, так це про додатковий розподілі класів на гімназичні, математичні, звичайні та корекційні. До цього він не додумався. Йому довелося використовувати військовий госпіталь для прикладу сортування хворих, дезертирів, непридатних до служби і т д. Сортування учнів сильний засіб влади, доступний навіть тим, у кого немає ніяких інших здібностей і можливостей для влади. Величезна спокуса, але й крок до ГУЛАГу.

Влада вчителя над учнем завжди була, є і буде, його духовний, інтелектуальний, моральний авторитет незаперечний, але влада через дисципліну, а значить – через розподіл і сортування, є особливим культурним феноменом, який з’являється порівняно недавно (за М. Фуко, з кінця XVIII століття). Як мені здається, простір для вільного і спонтанного розвитку особистості, вільний від огляду, значно звузився останнім часом, вчителі повернули собі владу, частково втрачену в кінці тоталітарного періоду.

Тоді прагнення до тотального контролю і підгонкою всіх під один зразок зайшло так далеко, що вже майже ніхто цьому зразку не міг відповідати повною мірою. Внутрішній опір і протистояння було дуже велике. Тоді учні вибили з рук вчителя владу своїм так званим «пофігізмом», коли всім все «по фігу».

Зараз можливості впливу на дітей суттєво зросли. Яким же чином особистість може чинити опір владі? А у випадку з сортуванням – ще й владі з наслідками, тобто із загрозою самоповазі: тебе вибракували? Найпростішим способом – втечею. Хто знає, скільки дітей зараз не відвідує школу, куди вони зникають? До мене по допомогу звертаються батьки, чиї діти – підлітки тринадцяти-чотирнадцяти років і старше – відмовилися відвідувати школу повністю і безповоротно.

Батьки всі, без винятку, люди з вищою освітою, а деякі зі ступенями, самі викладачі вузів. Для них це удар, катастрофа, загроза їх власним соціальним статусом. Але ось що цікаво – так чи інакше, всі вони відмічають, що їхні діти, порвавши зі школою, як би розправляються, «розквітають», як висловилася одна вражена мама, – позбавляються від пригніченості, агресії, страхів.

На жаль, замінити шкільне навчання цим хлопцям поки нічим. Вони не такі сильні, щоб вчитися екстерном, і не такі багаті, щоб здолати всю програму з репетиторами. А в хороші школи доступ їм, як правило, закритий. Конкурси як в хороший вуз. Тому майбутнє їх невизначено і не може не турбувати. Ці діти не бомжі і не шахраї. У них хороші будинки й освічені батьки.

А як зазирнути в безодню, куди зникають ті, у кого немає голосу, чиї батьки і не чули про психолога? Там же маячить новий ГУЛАГ. Влада, дисципліна неминуче пов’язані зі страхом, який займає не останнє місце в шкільній субкультурі. У цьому режимному світі будь-яке пересування з клітини в клітину супроводжується страхами, про які, як і про втечу з під влади, також намагаються не говорити, не писати і які тому лишаються не розкритими і не – знятими.

Але тут ми змушені зупинитися, шкільні страхи – це особлива тема, яка заслуговує спеціальної статті.

Автор: М. Жамкочьян.