Мене вже замучила совість, що так довго про неї не писав. Насправді довго обдумував, що таке совість, як із нею жити, чи вона є дарунком для людини чи просто непотрібною річчю, яка заважає розслабитися, натомість постійно нагадує нам про кожний неправильний крок, вчинок. Отож, совість, що воно таке ? Вона народжується разом із нами і росте як ми, святкуючи свої дні народження. Змалку батьки навчають нас добра, навчають любові й турботи за інших, вказують не робити те й інше, бо воно є шкодою для нас. Пригадую слова матері, котра навчала ділитися останньою цукеркою, якби я не хотів її з’їсти, із моїми ближніми. У школі ми майстрували годувальниці для птахів…

Звісно, усе це може видатися дрібницями, адже ми говоримо про совість, а це щось набагато більше і глобальніше. Але насправді, усе починається із малесеньких речей. Совість – це добро всередині нас, котре ми будуємо власними вчинками ще з дитинства. Щоправда згодом ці вчинки стають все більшими і більшими. Не встигли оглянутися як уже дбаємо про власних батьків і нас турбує, коли ми довго не навідуємося до них. « А можливо вони не мають чого їсти », – думаємо щораз. Так само це стосується і нашої професії. Однак все починається не коли ми вже стаємо хорошими фахівцями, а в далекому минулому, коли нас вчили бути відповідальними за свої вчинки. « Забери будь ласка сестру із дитячого садочку, – попросила мама. І ми знаємо, що на нас хтось буде чекати і надіятись.

А згодом, від нас буде залежити, ціле життя (коли ви лікар), якщо ми сумлінно ставитимось до роботи і не станемо запізнюватись чи забудемо про свої обов’язки, коли кожна хвилина дорога. Совість – це любов, котра рухає нами, котру надав Господь, щоб підказувати нам як діяти у тій чи іншій ситуації. Бог говорить до всіх-всіх, без винятку людей на світі, але говорить по різному. Спочатку тихенько промовляє шепотом любові із глибини наших сердець. Якщо ми не чуємо, тоді Він говорить голосніше – голосом совісті. Якщо ми і це не чуємо, тоді Він кричить рупором страждань. І справді, що залишається робити Богу, коли ми подеколи настільки глухнемо, немов по вухам потоптався не те, що ведмідь, а цілий динозавр. У переносному значенні звісно, бо ж дехто і рупору страждань не чує.

Але повернімось до совісті, цього внутрішнього голосу, який іноді промовляє до нас, а іноді просто спить, мелодійно похрапуючи. Мені дуже подобається визначення совісті, яке дає релігія Вуду: совість – це посол Бога. Правда гарно, адже вона й справді Його посланець і як вже було сказано, найбільший дарунок для людини. Так само як любов, проте іншої цінності. Чому так ? Дуже просто, опорою совісті є любов, але вона озивається до нас із сердець, а саме там її помешкання, саме тоді, коли тієї любові стає менше на допомогу їй (любові) і приходить совість. Людям, котрі живуть у любові та за її законами, совість буде подальшим дороговказом, а не великою каменюкою, що затуляє неправильно обраний прохід, котра звисає на нашій шиї, але ми вперто не хочемо її скинути та змінити небезпечний для себе шлях.

Найголовніша заповідь всіх часів і народів – любити Бога всім серцем своїм, розумом і душею, а також любити ближніх як самого себе. Нею керуються усі люди, котрі прагнуть такого ж ставлення і до себе. Так приємно знати, що нас хтось любить, ми ображаємося, коли нас безпідставно сварять, нам приносить радість, коли ми щось отримуємо, коли ж ми помиляємося, неодмінно хочемо, щоб нас простили. А погляньмо з іншої сторони. Дуже часто, під маскою великої зайнятості, забуваємо про людей, що нас люблять і дбали про нас, поки ми не стали дорослими; залюбки знайдемо «хороші» слова для людини, яка, можливо й не хотіла нас образити, не можемо відірвати таку рідну серцю гривню і подарувати бабці, що просить милостиню, адже вона не віддасть нам нічого взамін. Можливо у неї є гроші і вона не жебракує, думаємо ми, але можливо ні, то що тоді?…

Ми отруюємо себе гнівом, образами, але не хочемо вислухати інших, просто простити людину, яка визнала свою провину. Звісно, це дуже складно, ви лишень спробуйте полюбити дядька, який щойно наступив вам на ногу у переповненій маршрутці. А совість можна й не почути, нехай буде так як є. Але не дивуймося, чому так гірко на душі і чому так важко жити. Хто ж прислухається до тихенького шепоту любові із глибини серця, той не підпадає не те, що під закон, а й взагалі під будь-які правила і порядки. Вони йому просто не потрібні, бо магічна сила любові сама все розставить на свої місця, все владнає та зробить якнайкраще.

Для тих же, хто не може загояти рани розчарувань, відкрити очі від постійного вітру пожадливості, заздрості та інших штучних скарбів, знадобляться десять заповідей, а хто і їх не виконує, для цього написані тисяча статей кримінального кодексу (та всяких інших кодексів). Для них же придумана совість, яка чимось нагадує міліціонера. От тільки міліціонер той внутрішній. Якщо ми нічого не порушуємо і взагалі білі та пухнасті, то й совість нас не стане мучити і буде лишень споглядати, аби ми знову чогось не витворили. Та тільки но зробимо що небудь не те, одразу той внутрішній міліціонер прокидається і включає сирени…

Частенько совість пов’язують з мораллю, але слід пам’ятати, що мораль буває справжньою і фальшивою. Відрізнити їх дуже просто. Справжня мораль однакова для всіх, а фальшива – ні. У світі є речі, які будуть моральними і хорошими для китайців, проте непримиренними і ганебними для євреїв. До прикладу, те, що морально для мусульманина (скажімо, наявність гарему), те неприпустимо для європейця і навпаки. Звичним ділом для європейця є насолода вином, для мусульманина – це гріх.

Проблема совісті, цього внутрішнього поліцейського полягає в тому, що частенько він плутає справжню і фальшиву мораль. От тоді совість стане навіть шкідливою, коли людина не може викинути із голови зовсім непотрібні і неварті її уваги та сил дріб’язкові речі. « Що ж подумають люди, якщо я не зроблю так ? » ( звісно, людська думка є важливою, оскільки ми живемо не одні, не для себе, а задля рідних, близьких сьогодні чи в майбутньому дорогих людей, але не завжди думки людей є потрібними та цінними для нас. Скажете, як яка порада і будете праві. Сьогодні, на жаль, на світі є багато заздрості, брехні та наговорів, з котрими не всі люди навчилися справлятися та вдало ними користуються…) Тому будьте пильними до чужих слів, а найкраще-слухайте їх та обдумуйте власною головою перед тим як діяти, слухайте власний внутрішній голос та спробуйте дарувати хороші поради тим, хто охоплений та засліплений своїм горем, як часто буває, і не в змозі радіти чужому щастю.

Отож, совість не непотрібна річ, винесена на горище, а наш найбільший діамант, подарований Отцем. Вона допомагає нам робити правильний вибір, не заблукати у нашому житті і йти правильною дорогою. На довершення бажаю всім жити у злагоді із своєю совістю, вміти слухати свій внутрішній голос, або як кажуть серце, що є найкращим порадником. Навчайте інших пробуджувати власну совість. Бо дуже легко бути хорошим християнином у церкві, набагато важче бути хорошим чоловіком, батьком, другом, просто хорошою совісною людиною.