Коли дитина народжується, вона робить перший вдих, і точно так само вона занурюється в моральну атмосферу, що її оточує, і буде нею дихати до кінця життя. З неї, з суспільної атмосфери, вона вбирає уявлення про те, що є брехня, а що — правда, що добре, а що погано. З неї, з цієї атмосфери, якою б вона не була, вона вбирає уявлення про правду в людських стосунках, про справедливість.

Зрозуміло, це дитина вбирає в себе краплі цілого океану суспільної свідомості, і лише генії величезною працею життя підносяться до таких висот загального знання правди, що їх, цих найвидатніших людей, називають совістю людства. Але шестимісячна дитина, вперше переживає почуття провини, і всесвітньо відомий письменник, зберігач людської совісті, обидва вони припадають до одного і того ж джерела загальнолюдського знання правди.

На жаль, мабуть, вважається, що совість є не у всіх, і тому звернення до совісті — річ ненадійна. Дійсно, коли зустрічаєшся з важкою дитиною, то здається, ніби у неї немає ні сорому ні совісті і тому її треба виховувати якимось таким способом, щоб не покладатися тільки на совість.

Ні, це неможливо. Виховувати людину, у якої немає совісті, неможливо. Проти безсовісного вихователь абсолютно безсилий. Більше того, він стає безсилим саме в той момент, коли припустив, що у дитини, яка стоїть перед ним, немає совісті.
Всі види виховання можна поділити ще й так: виховання, яке засноване на совісності дитини та розвиває совість, і виховання протилежного типу, яке на совість не покладається і тому почуття совісті притуплює.

Почуття сорому і провини зароджується дуже рано, на першому році життя. У всякому разі, хлопчик, який ледь навчився ходити і розкидав з шафи речі, озирається — чи не бачать? Якщо мама виявляється поруч, то він вимовляє сердите «У-у-у!» — сам себе лає і навіть може ляснути себе. Він розкидає речі, дорослі сердяться, — будь ласка, він теж сердиться на себе! Правила цієї гри він вже знає, хоча не говорить ні слова. Не випадково в мові закріпилося: совість «прокидається», «пробуджується», а не «з’являється». Мабуть, у народі вважають, що людина народжується з совістю і її треба розбудити. Але її можна і приспати. Очевидно, завдання виховання совісті спочатку зводиться до того, щоб ненавмисно не заглушити цінне почуття сорому і не підмінити його малоцінним почуттям страху.

Звичайно, було б зручно, якби дитина щоразу рапортувала нам: «Мені соромно, мені дуже соромно». Але ж сором ховається, в цьому його особливість. Він і мучить, його намагаються заховати. Якщо ми добре розуміємо дитину і віримо в неї, ми самі відчуваємо, що їй соромно, і на тому, можна вважати, що будь-який конфлікт вичерпано. Дитина досить постраждала за свою провину: вона покарана власним соромом. Якщо ж у нас не вистачає чуйності, ми починаємо вимагати якогось виразу сорому: «Скажи, що ти більше не будеш, попроси пробачення» — в той самий момент, коли їй соромно! Але, звертаючись до сорому, змушуючи виявляти почуття сорому, ми викорінюємо його.

Щоб дитину мучила совість, і щоб вона знала, що таке сором, її не можна соромити. Соромити — полегшувати совість. Кожен раз, коли дитина набідокурить, просто засмутимось — замість того, щоб карати і соромити. Совість прокидається лише від любові і при вигляді заподіяних страждань. Сором в усіх випадках виникає тоді, коли людина боїться, що близькі і дорогі їй люди подумають про неї погано. Сила сорому залежить не від того, наскільки часто ми сваримо, а від того, наскільки ми близькі і дорогі дитині!

Сором вселити не можна, природа сорому якась інша, не навіювання. Можна тисячу разів повторювати хлопчику: «Тобі має бути соромно!» — але йому не соромно і він нічого не може з собою поробити, навіть якщо відчуває себе винуватим у тому, що йому не соромно. Сором — щось більш тонке. Мабуть, правильніше, якщо мама і батько синові кажуть: «Мені перед тобою соромно, я тебе обдурив, ні, не говори, не вмовляй мене, я обіцяв погуляти з тобою, а не можу, дуже соромно»…

Охороняти сором, як охороняють природні цінності, — ось що ми повинні робити для виховання совісті. Охороняти сором! У книгах радять, щоб батьки проводили бесіди з дітьми про інтимні сторони життя, і мамі здається, що вона поступає правильно, повідомляючи дочці якісь наукові і вкрай корисні відомості. Але при цьому мамі доводиться говорити про інтимне, і воно стає не соромним, і шкоду від бесіди, яка полягає в зниженні гостроти сорому, перевершує користь одержаних знань. Ми дуже віримо в силу знань і не розуміємо, що у багатьох випадках людину може утримати від поганих вчинків саме сором, а не знання, і що всяке знання, що зменшує сором, шкідливо.

Наводять приклади, що показують, які біди очікують інших молодих людей, якщо у них немає знань про інтимну сторону життя. Але на кожен приклад (не заперечуючи їх!) можна навести сто прикладів, що показують, які біди чекають тих же самих молодих людей, якщо в них ослаблене почуття сорому. Набагато правильніше, коли медично корисні відомості діти отримують з книг і брошур. Сухомлинський навмисне підкладав такі брошури; вони зникали; він підкладав нові. Ось і все…

Як правило, дитина, яка вчинила щось погане, знає, що вона вчинила погано, і її хоч в якійсь мірі мучить совість. Він вчинив погано не тому, що у неї немає совісті, а тому що у неї не вистачило сил втриматися від спокуси або його її сильно привернуло, або її хтось захопив, або вона сама не знає, як це у неї вийшло, — адже і ми, дорослі, раптом ні з того, ні з сього збрешемо, або не скажемо всієї правди, або злякаємося чогось, або мимоволі вирветься якась дурниця…

Діти ще більше за дорослих схильні якимось випадковим, нез’ясовним, несподіваним потягам, що підіймаються з глибини душі. На питання «Чому ти так зробив?» не завжди і дорослий відповість, а дитина майже кожен раз в подиві. Але от дорослі починають лаяти дитину; за що ж вони лають, за що вимовляють? Перше слово на наших вустах — «безсовісний». Але є совість, і є слабкість! Дитина погано вчинила по своїй слабкості, а ми її сваримо за відсутність совісті, і докори наші стають несправедливими. Дитина відчуває, що її мучить совість, а їй кажуть: «безсовісний». Вона пручається, вона не без підстави вважає, що дорослий неправий, — і совість перестає її мучити.

Совість заглушається. Відсутність совісті — гріх, сором, жах; відсутність волі, слабкість, хвороба, біда, нещастя. Коли ми коримо за безсовісність, ми зачіпаємо особистість дитини сильніше, ніж цього вимагає будь-яка провина. Ми ображаємо, принижуємо дитину, якщо, звичайно, вона приймає нас всерйоз. Коли ж ми говоримо про слабкість, ми тим самим висловлюємо бажання допомогти, підтримати, ми потрапляємо в точку.

Так, нам потрібно, щоб у дитини була не тільки совість, а й сила чинити по совісті. Однак якщо ми совість приспимо, то й сила буде ні до чого. Немає нічого гірше, ніж виростити людину з сильним характером, але без совісті. Совість без сили чинити по совісті смішна, але сила без совісті — страшна. Звернемо увагу, як багато в мові зворотів про сумління: «Тобі не соромно? Соромся! Який сором! Ти зовсім сором втратив! Ні сорому, ні совісті! Дивиться — і не червоніє! Де твоя совість? Совість у тебе є? Сором, сором! Срамота яка! Срамник! Безстиднику! Безсоромний! Безсовісний!» Мета цієї боротьби — сильніше вразити, покарати, не ременем, так хоч словом. Звернення до совісті, звинувачення в безсовісності — найсильніше з словесних покарань, тому рідше будемо вдаватися до нього, а, навпаки, кожним своїм словом будемо намагатися довести, що ми віримо в совість дитини.

Одне наше пристрасне прагнення до правди у стосунках з людьми, до совісті, до справедливості, це щире прагнення рано чи пізно зробити совісними і дітей. Лише штучними, так званими педагогічними заходами їх не змусиш розквітнути.

Далі буде.

Автор: С. Соловейчик.