Як Жак Лакан, так і Франсуаза Долто стисло сформулювали суть невротичного сум’яття у двох реченнях: “Хто говорить до кого?” та “На початку аналітичного сеансу говорить не невротик, невротик не звертається до психоаналітика”. Це ситуація “множинного неврозу”. Невротик — канал, чи радше заблокований канал для фантазмів, які породжені не ним самим, а є наслідком соціально-культурних явищ. Його “Я” утворене з різних чинників, неузгоджених між собою, які є структурними елементами конфліктів, що, зрештою, привели його до психоаналітика. Невроз ніколи не виступає під знаком однини. Невротиком не стають самі собою. Радше йдеться про плин сплутаних зображень, де виявляють себе різні індивідуальності. Вони, ці індивідуальності, можуть бути штучно об’єднаними, чи роз’єднаними, їхні сутності перехрещуються, не проливаючи справжнього світла одна на одну, а інколи навіть затемнюючи значення одна одної в нескінченному процесі взаємопроникнення. Невротичний синдром можна в цьому разі уподібнити — Фрейд це робив стосовно сну — до ребуса. Талмуд твердив ще раніше, що нерозгаданий сон — це як непрочитаний лист.

Поява суб’єкта

Невідчепна невротична ідея складається з різних об’єднаних між собою елементів, з розмаїття, яке не піддається пацієнтові і в якому він не може визначити заблокованих підходів. За винятком крайнього випадку шизофренії, згадуваного Євгеном Міньковським, коли пацієнт говорив про себе у третій особі, рядовий невротик відмінює дієслова правильно. Мовна наука у нього йде нормально, “Моя особа”, а потім “Я” дуже рано заступають власне ім’я. Принаймні на вигляд невротик граматично нормальний. Проте його особистість ще ховається під машкарою бажання бути кимось іншим.

Протягом “взірцевого лікування” його “Я” вертатиметься до попередніх розумових станів і віднайде момент, коли започатковувався його розвиток, можливо, навіть визначить цей момент у часі. Інколи, як у випадку з “вовкулакою”, описаним Фрейдом, симптом має причетність до спогаду, який належить до передісторії індивідуума, коли пам’ять того ще не сформувалась. Індивідуальність пацієнта з’явиться лише тоді, коли його історія вималюється як ціле і буде сприйнята ним як власна. Особа не скаже більше “Я” у звичному граматичному розумінні, якби йшлося про когось іншого, вона скаже “Я” в розумінні сукупності стадій свого розвитку, навіть включно з періодом її двоїстості.

Але це не той простий хепі-енд, який буває у казках: вони побралися і мали багато дітей. Психоаналітичне лікування припускає успіх такою самою мірою, як і невдачу. Можна було б визначити як “пост-психоаналітичну хворобу Паркінсона” нову напруженість, яку може відчути особа, що одного разу позбулася (чи вважає, що позбулася) своїх численних неврозів. Вона має напрочуд дивний вигляд у своєму новому вбранні. Може, вона, особа, має підстави побоюватись цієї обнови, як Дідро, що плакав за своїм старим халатом, або К’єркегор, який дошукувався, чим може бути повторення десь на межі між пам’яттю і надією: “Надія — це новісіньке з голочки вбрання, жорстке і незручне, але оскільки його ніколи не носили, то не знають, чи буде воно саме враз, а чи будуть його підганяти.” Для К’єркегора люди по-справжньому добре почуваються лише в повторенні, у “вбранні, якому нема зносу”, “яке не муляє і не обвисає”.

Підводний камінь наприкінці більш-менш успішного лікування психоаналізом — а кожен курс лікування підпадає під таке визначення — чигає на тих, хто гадає, ніби їхню індивідуальність вивільнили, очистили від фантазмів, неначе, скажімо, старанно вишарувану каструлю. Поява особистості — це не омана, проте вона може нею стати, якщо до неї, особистості, ставляться як до об’єкта, зашкарублого в межах визначених параметрів, відчужують її на порозі звільнення. Бо той, хто говорить про вивільнення, не повинен зосереджуватися на тому, що вивільнюється, а мусить перенести свою увагу з психічних станів, що вивільнюються, на той рух, внаслідок якого вони з’явилися. Ясперс казав, що все фактично спирається на “суму часу”, взятого в сукупності трьох своїх складників: минулого, сучасного і майбутнього.

Культурний контекст

Хоч вивільнення особистості може бути пізнане крізь призму психоаналізу, багато тут важить також етика, релігія, економіка, соціальна і політична інтеграція. Психоаналіз — у чому йому чимало докоряли — не може бути трактований звужено, не може бути обернений на догму, й тільки. Не можна віддавати перевагу якійсь одній тематиці перед іншими, коли йдеться про вивільнення, у яке включені вони всі. Особистість, яка вивільнилася, передбачає обов’язковий мультидисциплінарний підхід, що буває тільки приблизним і завжди рухомим. Процес психоаналізу відрізняється в кожному випадку кількісно і якісно.

В Ізраїлі це очевидність. Не можна піддавати психоаналізові емігранта з Ефіопії у той самий спосіб, що й ветерана родом із Росії. У Франції також не можна користуватися тією самою мовою (це підтверджує один з найбільш пам’ятних моїх експериментів) стосовно до студентів і стосовно до молодих робітників. Особистість у кожному окремому випадку торує зовсім відмінний шлях до навколишньої дійсності. Колись, під час симпозіуму психоаналітиків із проблем дійсності, я був приголомшений характером цієї дійсності. Нема нічого більш невловного, ніж ця розпливчаста річ. Відчуття таке, що реальність скрізь і всюди векторна, це не стан, який можна описати, чи стани, які можна перелічити, а, згідно з давньоєврейським висловом, який має такий самий вік, як і книга Буття, щось таке, що постійно твориться. В цьому розумінні, поява особистості є планом дій, проектом творення, перебиранням до своїх рук історії, метою якої є навчитися користуватися своєю власною свободою. Йдеться про час, який треба знову пустити в рух.

“Здіймається вітер, ми маємо спробувати жити” — писав Валері в “Морському цвинтарі”. Але ця спроба передбачає мобілізацію всіх наших внутрішніх резервів. Саме тому Віктор Франкл у своїй книзі “Неусвідомлений Бог”, сприйнявши у всій повноті Фрейдове відкриття, додав до нього ще кілька вимірів. Він нашарував на пригнічені інстинктивні імпульси, про які пише Фрейд, пригніченість духовну, не менш важливу для появи і розквіту особистості. Неважко уявити собі незліченну кількість випадків, коли роль тієї чи тієї пригніченості буде важливішою, чи більш пам’ятною на тій чи тій стадії лікування з всіма можливими зупинками й відправними точками.

Можливо, світ політиків явить нам приклад цих зупинок і стартів. Ідея полягає у тому, щоб бути відкритим до інших людей за умови, що ця відкритість поєднується з вимогливістю. Зрештою, йдеться про взаємозв’язок.

Взаємозв’язок

Однак не можна було б дійти кінця — ми остерігаємося казати “висновків” — не повертаючись до “Я”, яке будується в дитинстві і яке треба навчитися відмінювати в першій особі “з глибоким сенсом”. Якщо дехто тільки те й робить, що каже “Я”, то він спровокує появу нарцистичної, або аутичної особистості. Діалоги глухих дають разючі свідчення цього на культурному рівні. Так, згадуване вивільнення не має сенсу поза зв’язками з іншими. Говорити “Я” з глибоким сенсом” передбачає відмінювання всіх залучених до його сфери осіб: тут і “Він”, навіть коли його зараз немає, і “Ми” прихованої солідарності, і, насамперед, “Ти”, в якому я відкриваюсь самому собі.

Можливо, варто повернутися до книги Мартіна Бубера “Я і Лі”. Світ, пише він, це не божественна гра, а божественна доля. Чисті зв’язки породжують абсолютну залежність і реалізують свободу, яка, об’єднавши творця і створіння, закладає підвалини створення людини, нерозривно пов’язуючи її з коханням.

Бубер вписує людські взаємини між “Я” і “Ти” у трансцедентальність всього, що їх стосується. Він ладен твердити, що ми завжди знали, що потребуємо Бога, і що, навпаки, “Ти потрібен Богові, щоб він міг надати сенсу твоєму життю єдино через твої власні дії”.

Автор: Еліан Амадо Леві-Валенсі.