Сон – це час, коли людина, вірніше, не вся людина, а її очищене і беззахисне «Я», вступає в суперечку з прожитим минулим, у всьому його різноманітті і виразності. Щоночі ми б’ємося з пам’яттю (тобто зі своїм минулим «Я») за право вважати себе тими, ким себе вважаємо, і нерідко цей бій програємо. Про це нам говорить який епізод зі сну, що випадково запам’ятався, коли ми опинилися осоромлені, налякані, принижені, або просто відчуття тяжкості і туги, що переслідує нас протягом дня. Коли ж, навпаки, ми зуміли внести в нав’язаний нам сюжет сну свої корективи, щось змінити, подолати (не важливо, запам’ятали ми це чи ні), ми прокидаємося, відчуваючи в собі здатність до подальших дій; в нас з’являється те, що можна було б назвати «почуттям онтологічної правоти». Тієї самої правоти, яка дозволяє нам дивитися в майбутнє і сміти рухатися до нього.

Боротьба за минуле, таким чином, йде заради здобуття майбутнього. Міф про минуле будується днем за участю «сторожа розуму», просівного своїм ситом всі факти, він відбирає і закріплює лише те, що необхідно для підтримки необхідного образу особистості і її права на майбутнє. Вночі ж ми програємо або виграємо сутички з правдою нашої пам’яті, то отримуючи необхідний знаковий матеріал, то втрачаючи його.

Зрозуміти сенс снів без врахування нашого денного досвіду неможливо, але в такій же мірі не можна зрозуміти сенс наших денних дій поза того впливу, який чинять на них наші нічні бачення. Одне пояснює інше, але не до кінця. Ланкою, що з’єднує розум дня з несвідомістю сну, виявляється особливий, третій стан свідомості. І хоча мова йде про свідомість бадьору, тобто усвідомлену цілком, дана її форма знаходиться в особливому положенні. Це – мрія, мрія, забуття, того стану розуму, в якому наявні і риси неспання, і риси сну: свого роду півсон, денне марення.

Під час марення символічні елементи, що пройшли чергову перевірку минулої ночі, ще і ще раз перетасовуються і прикладаються до схеми минулого і майбутнього, зрозуміло, на рівні підсвідомому. Особистість же має справу з підсумком, тобто з стійким, хоча і постійно коректованим міфом про себе, про те, яким було її персональне минуле і яким може бути її майбутнє. Роль сну тут виняткова: завдяки йому ми отримуємо доступ до свого реального, а не зміненого минулого, тобто маємо можливість чесно порозумітися самі з собою.

До тих пір поки перед людиною є майбутнє, сон залишається для неї дуже важливим помічником у завоюванні права на це майбутнє. До старості, коли земного майбутнього залишається вже трохи і вся мрія з площини очікування ще не доконаного зміщується в площину спогадів про минуле, сон стає вже не такий важливий.

Старі люди сплять мало: міф їх життя майже завершений, у всякому разі, у постійній перевірці та підправці сном він вже мало потребує. Не настільки важлива для них і денна реальність. Вік віддаляє, відокремлює старого від дійсного життя склом прожитого часу. Старий чоловік і тут і не тут, він цілком реальний, але його думка, не затримуючись на сьогохвилинних деталях, наполегливо вислизає в простори все більш і більш чітко розкритого перед ним минулого. Старість занурена в спогади про літо; далекі події набувають закінченість, завершеність.

Життя завершується, і міф людини про себе завершується. Втім, особистість – поки вона жива – не залишається в одній і тій же точці: завершеність спогадів має і свою зворотну сторону. Втомившись від багаторазового прокручування одних і тих же картин минулого, людина непомітно для себе починає ставитися до них все більш і більш критично. Спогади про події, здавалося б, давно вже обдумані і оцінені, змінюють свій характер. З’являються сумніви в істинності минулого і власній правоті. Тотальна пам’ять вибирається з-під гніту сну і дає себе знати все сильніше і сильніше в денному житті, готуючи людину до хвилини абсолютної чесності. Життя перетворюється на мрію наяву, в сон, останній сон, який відокремлює людину від невідомого майбутнього, що очікує її, коли вона покине цей світ…

Автор: Л. Карасьов.