Рай на землі – золота мрія людства! Важко знайти народ або плем’я, які в своїх легендах і віруваннях так чи інакше не висловили б цю мрію. Розповідає про рай і Біблія. Яким він представляється в ній? Хто його населяє? І яке в ньому місце людини?

Другий розділ книги Буття оповідає: «І насадив Господь Бог рай в Едемі … і взяв Господь Бог людину (яку створив) і поселив її в саду Едемському, щоб обробляти його і зберігати його» (Бут. 2, 8,15). Отже, перша заповідь, звернена до людини, – зберігати і обробляти сад. Як доречно згадати про цю заповідь зараз, коли людина з дбайливого садівника перетворився в безрозсудного експлуататора природи!

У раю з Богом, як оповідає переказ, жив перший чоловік, Адам (це слово і означає «людина»). Бог же в християнській традиції постає тут в образі Ісуса Христа. Існує багато іконографічних зображень раю, на яких Адам розмовляє саме з ним. Звичайно, Христос мався на увазі тут «по божеству» – як вічно існуючий «небесний чоловік» (1 Кор. 15, 17); до народження його як «тварної людини» було ще дуже далеко, Про що ж вони розмовляли? Наприклад, які імена дати тваринам. За давніми уявленнями, ім’я нерозривно пов’язане з сутністю предмета, дати ім’я – значить, визначити чи навіть змінити цю сутність.

Людина повинна була виправити помилки природи, і не завжди правильно виконувала веління Бога: «Так видасть земля живу душу за родом її, худобу й плазуючу, і земну звірину за родом їх» (Бут. 1, 24). Так, людині треба було навчити хижаків харчуватися рослинами, як було велено Творцем: «земній усій звірині … дав Я всю зелень рівну в їжу» (Бут. 1, 30). Людині ж в їжу були дані злаки і фрукти. Ось яку давню традицію відроджують нинішні вегетаріанці і сироїди!

Але, на жаль, рай на землі був втрачений. Через всі біблійні пророцтва проходить спогад про втрачений рай і надія на його відновлення. У цьому прийдешньому раю запанують щастя і справедливість, мирними і лагідними стануть не тільки люди, а й звірі: «вовк і ягня будуть пастися разом, і лев, як віл, буде їсти солому» (Іс. 65, 25). Чи здійсниться ця обітниця, коли прийде Спаситель (по-єврейськи Машиах – Месія). Його чекають і християни, і іудеї. Але християни, вважаючи рятівником Христа, чекають вторинного його приходу, іудеї ж очікують іншого Месію. Як би там не було, Старий Заповіт з усіма месіанським пророцтвами цілком увійшов в християнський канон Святого Письма, а в Новому Завіті ці пророцтва прозвучали з особливою силою в Одкровенні (по-грецьки Апокаліпсис) Іоанна Богослова.

Головне в цій загадковій книзі – пророцтво про прийдешнє воцаріння Христа на землі (Об’явл. 20). Коли в III столітті складався канон Нового Завіту, навколо цієї книги кипіли запеклі суперечки. Наприклад, такий авторитетний богослов, як Оріген, стверджував, що текст – підроблений і являє собою пережиток іудаїзму. Але походження тексту Апокаліпсису переконливо простежувалося до самого Іоанна Богослова. Як повідомляють достовірні джерела, Іоанн Богослов, проживши до глибокої старості в малоазійському місті Ефесі, залишив після себе безліч учнів. Найбільш відомі з них Юстин Філософ, Полікарп, Святий Папій. Учень Полікарпа Іриней Ліонський, який вважається за часом першим з «великих отців Церкви», дожив до початку III століття. У своїх працях Іриней посилається на слова свого вчителя, передані їм безпосередньо від Іоанна Богослова.

За часів Іринея Церкву починало захльостувати вчення гностиків, які прийшли зі Сходу. Вони заперечували релігійну цінність всього матеріального, в першу чергу людського тіла і самої землі. У полеміці з ними Іриней Ліонський висував в якості одного з головних аргументів вчення богословської школи апостола Іоанна про прийдешнє месіанське царство на землі. Тривалість його Апокаліпсис визначає в «тисячу років» (Одкр. 20,4). Звідси виникла у істориків назва цього вчення – хіліазм (по-грецьки), або міленаризм (по латині) – від слова «тисяча».

Вчення про месіанське царство розвивали такі авторитетні отці Церкви ІІІ століття, як Іполіт Римський і Мефодій Патарський. Цікаво, що найпоширеніші на Русі апокрифи виявилися пов’язаними з цими двома іменами. Однак, починаючи з IV століття, коли утвердилася християнська держава, вчення про прийдешнє земне царство Христа було поступово забуто. Авторитет древніх отців був занадто великий, щоб їх вчення могло бути заборонено Вселенськими Соборами, – воно було засуджене лише в умовній формі, з приводу вчення Аполлінарія Лаодкійського про те, що «Син менше Отця».

Царство Сина тимчасове, говорив Аполлінарій, всього тисячу років, а Царство батька-вічне. У зв’язку з цим в хрещальний символ віри, прийнятий в Церкві, були включені слова про Христа: «царству ж Його не буде кінця». Багато церковних письменників згодом повторювали історично невірне твердження, ніби вчення про тисячолітнє царство було заборонено Вселенським Собором. Проте, в середні віки з церковного богослов’я це вчення дійсно повністю випало.

Восторжествувала точка зору святого Августина, згідно з якою ніякого месіанського царства в тому сенсі, як його розуміли древні отці, на Землі не буде, і очікувати його – гріх. Можливо, в цьому позначилося юнацьке захоплення Августина маніхейством, що слідом за гностиками заперечувало цінність всього земного. Але оскільки текст Апокаліпсису Іоанна був вже прийнятий до складу Священного Писання, Августину довелося витлумачити пророцтво символічно: месіанське царство на землі почалося з самого заснування Церкви Христом. Тим самим надія на прийдешній земний рай була у віруючих відібрана. Христове Царство у свідомості західних християн стало поступово ототожнюватися із самою Церквою, у східних же складалося уявлення, що воно здійснюється в «симфонії», тобто тісному союзі Церкви з Імперією.

Збереження сподівання прийдешнього раю, мабуть, здавалося небезпечним для стабільності церковного і державного порядку, так як могло породжувати (і згодом породило!) соціальні рухи за поліпшення земного життя. І все ж в християнському середовищі ця надія ніколи не згасла…

У середньовічній Європі віра в земний рай пов’язувалася з вельми поширеним переказом про те, що Іоанн Богослов не помер, але таємно живе десь на землі. Він повинен дочекатися часу, коли, згідно з його пророцтвом, ненадовго запанує антихрист – «звірина, що з безодні». Іоанн викриє його і дасть віруючим істинне тлумачення своєї книги Одкровення.

Головною підставою цього переказу служило пророцтво самого Ісуса про долю свого улюбленого учня. Віщуючи апостолу Петру мученицьку смерть, Ісус відповідає на його питання про Іоанна: «Якщо Я хочу, щоб він позостався, аж поки прийду, що тобі до того? Ти йди за Мною» (Ін. 21, 22). Те, що мова йшла про життя і смерть Іоанна, підтверджували наступні слова Євангелія: «І пронеслося це слово між братами, що той учень не вмре. Але Ісус не сказав йому, що не вмре», – свідчить євангеліст і далі дослівно повторює пророцтво. Звідси і виник переказ про те, що Іоанн зазнає мученицьку смерть тільки від самого антихриста, до тих пір залишиться живий. Цей переказ знайшов відображення в багатьох церковних і апокрифічних книгах різних епох.

Так, давнє житіє Іоанна Богослова розповідає про його «самопоховання»: він велів учням зробити для нього могильний склеп і сам увійшов в нього. Коли учні прийшли на третій день, могила була порожня. У церковній службі апостолові Іоанну цей переказ виражено в словах: «догодити Іоанну пріснопам’ятному, від землі восстающему і землі не відступаючому, але живе сущому і чекаючому страшного владичнего другого пришестя». У богослужбовому «Слові на тиждень м’ясопусного», авторство якого приписується Іполиту Римському, йдеться: «перваго ж Його (тобто Христового) пришестя Іоанна Хрестителя имеяше Предтечу, другого ж Його, в ньому ж хощет прийти зі славою, Еноха і Іллю і Іоанна Богослова явити хощет … і звір, що виходить із безодні, зробить з ними лайку і переможе і убіет їх ».

Збереження життя Іоанна тут ставиться в паралель з старозавітним переказом про Еноха і Іллю, взятими живими на небо. Версію цю підтримує, наприклад, знаменитий візантійський патріарх Фотій: «А що незайманий Іоанн залишився в живих, на це як про Еноха і Іллю, так і про нього є переказ. І сказане в Євангелії (Ін. 21, 22-23) призводить нас до тієї ж думки». З Фотієм ми вже майже приходимо на Русь: це був той самий патріарх, який благословив слов’янську («хозарську») місію Кирила і Мефодія та заснував в 860 році першу руську митрополію.

Далі буде.

Автор: Л. Л. Лебедєв.