Найбільшим шануванням у буддистів користується дерево просвітлення – бодхі. У його історії переплелися міфи і реальні події, архаїчні вірування і політичні задуми древніх. Що ж являє собою цей загадковий символ буддизму?

Дерево бодхі (або бо) відомо європейцям під назвою «смоківниця». Воно дійсно відноситься до того ботанічному роду (фікусів), до якого належить смоківниця (Ficus cariса), а також баньян (Ficus benghalensis). Латинська назва бо – Ficus religiosa – нагадує, що це дерево пов’язане з релігійним культом (як побачимо, не тільки буддійським).

Бо – один з так званих «фікусів удушителів». Насіння бо переносять птахи, і нерідко молодий фікус починає своє життя високо над землею, в кроні іншого дерева. Насіння проростає де-небудь в розвилці гілок, коріння його сповзають вниз, щільно притискаючись до стовбура рослини-господаря, досягають землі і вкорінюються. Потім бічні корені обплітають стовбур несучого дерева щільною мережею і повільно здавлюють його в смертельних обіймах. Зрештою дерево-господар гине, а його мертвий стовбур ще багато років гниє в переплетеннях фікусових коренів. Якщо ж їм не вдається спуститися по стовбуру господаря, фікус випускає повітряний корінь прямо до землі. Від цього кореня, схожого на звисаючий канат, в сторону стовбура дерева-господаря починають рости бічні корені фікуса – немов він здатний бачити. Коріння оперізують стовбур і вбивають свою опору, займаючи її місце. А якщо насіння бо потрапляють на дахи будинків або кам’яні огорожі, то, не прибрані вчасно, вони вкорінюються в кладці так міцно, що вона не витримує і руйнується…

Воістину, така поведінка не властива більшості представників царства рослин і швидше нагадує поведінку істоти більш високо організованої. Однак якщо насіння потрапляє на землю, бо поводиться як звичайна рослина, перетворюючись на невелике деревце з коротким стволом і довгими гілками. Подібно баньяну, бо може утворювати додаткові стовбури, які підтримують і живлять важкі горизонтальні гілки дерева (знову елемент свідомої поведінки?). З віком гілки досягають величезних розмірів, тягнучись на багато метрів від центрального стовбура. Дерево може жити дуже довго: загибель одряхлілого основного ствола не означає загибелі всієї рослини. Гілки, що мають самостійне харчування, зберігаються і з часом розростаються в величні дерева.

Серцеподібні з довгим витягнутим вістрям листя бо завдяки особливій будові черешка тремтять від самого слабкого, ледве відчутного людською шкірою вітерця – «танцюють», як кажуть в Індії. Шепіт тріпотливого листя створює у людей відчуття прохолоди, тому густа тінь крони бо незвичайно приваблива в жаркий день. Ця особливість листочків фікуса тремтіти на вітрі пробудила у англійських колонізаторів ностальгічні спогади про тополі далекої туманної батьківщини.

Тополя по-англійськи – poplar; під впливом місцевих мов це слово перетворилося на «пипал» (peepal). Під цим ім’ям бо фігурує в більшості зарубіжних ботанічних довідників. А санскритські назви дерева – ашваттха і бодхадрума – означають «місце прив’язі коней» і «дерево мудрості».

Здавна дерево бо оточене таємничим ореолом легенд. Деякі племена центральної Індії вірять, що бо з’єднує земний світ з потойбічним. Душі предків відчувають спрагу, тому в певні дні року, що обчислюються за місячним календарем, коріння дерев рясно поливають водою.

Священні гімни індуїстів, зібрані у Ведах, свідчать, що люди вперше добули вогонь тертям двох паличок з деревини дерева ашваттха. Всі дерева бо оточені в індуїзмі незвичайним шануванням, оскільки вважаються втіленням бога Вішну. Тому бо ніколи не піддається рубці; виросле в невідповідному місці дерево дбайливо пересаджують. Дерево вважають як би членом вищої індійської касти – брахманів і пов’язують навколо стовбура священний шнур, відмітний знак касти. Коли помирає чоловік-брахман, його сім’я приносить до підніжжя дерева рясне частування.

Цікаво, що у ведичній філософії і самого Будду вважають однією з аватар (втілень) бога Вішну; можливо, це подання було перенесено на дерево, під кроною якого Будда досяг просвітлення, а потім і на всі інші дерева бо. А знамените дерево в лісах Урувелу, за свідченням істориків буддизму, простояло до 1876 року, прийшло в досконалу ветхість і було повалено бурею. Однак його історія на цьому не закінчилася.

У III столітті до нашої ери на трон в Магадхі зійшов імператор Ашока – ревний прихильник буддизму. Ашока видав укази, які відповідно до етики буддизму забороняли вбивство тварин, проголошували мир і любов до ближнього, терпимість до інших релігій. Ашока розіслав місіонерів в сусідні держави; свого сина, принца Махінду, він відправив на прекрасну Ланку – острів Цейлон. І коли Махінда отримав згоду ланкійського царя Тиси прийняти буддизм, він послав гінців до батька з проханням надіслати гілку дерева бодхі з Урувелу.

Як свідчить «Махавамса» («Великі Хроніки Цейлону»), прохання Махінди викликало замішання: закони країни забороняли наносити пошкодження священному дереву. Поклавшись на волю провидіння, Ашока наказав відлити золоту вазу і поставити її під південну гілку дерева. Ашока власноруч зробив на гілці позначку і виголосив молитву, в якій звернувся до дерева з проханням переселитися у вазу.

І ось на очах у народу, який зібрався на торжество, на гілці, яку відзначив Ашока, виросли сотні коренів і кинулися до золотої вази. Потім гілка відокремилася від стовбура, вкоренилася у вазі і перетворилася на маленьке дерево. У цей момент почулися гуркіт грому і здригнулася земля. Самі собою заграли музичні інструменти в руках придворних музикантів, і зазвучав хор голосів всіх звірів і птахів, що населяють землю.

З великими почестями нове дерево бодхі було перенесено на корабель, що відплив по річці Ганг до океану, а звідти – до берегів Ланки. Поблизу корабля, який плив по бурхливому океану, стелилася дзеркальна водна гладь. З морських глибин піднімалися до поверхні бутони лотосів, і під звуки небесної музики розкривалися чудесні пахучі квіти.

Цар Тиса, побачивши з берега корабель, зайшов у воду і переніс дерево на землю острова, віддавши святині царські почесті. По дорогах, прикрашених квітами та прапорами, ваза з деревом була доставлена у древню столицю країни – місто Анурадхапура. Як тільки ваза торкнулася землі в заздалегідь приготовленому місці, з крони дерева вирвалися різнокольорові промені, опромінивши мерехтливим світлом весь Всесвіт. Коріння бо простяглися через край вази і проникли в землю острова, з’єднавши дерево з новою батьківщиною. Одночасно на гілках з’явилися і дозріли кілька плодів. Тиса наказав посадити їх у святих місцях Ланки. А в тому місці, де ваза з деревом вперше торкнулася ланкійської землі, згодом був збудований храм.

Легендарне дерево росте в Анурадхапурі і сьогодні. У 1852 році вчені з Ботанічного саду міста Кью (Англія), знаменитого найбільшою колекцією тропічної флори, виміряли вік цього деревного патріарха. Він виявився рівним 2147 рокам. Незважаючи на похилі роки, дерево продовжує рости і плодоносити. З його існуванням здавна пов’язували благополуччя царюючих на острові буддійських династій, і тому ніякому іншому дереву в світі не віддаються такі почесті, як цьому найдавнішого з живих релігійних пам’яток.

Автор: Є. Черняєва.