У цій статті (чи навіть цілому циклу статей, які періодично будуть з’являтися на нашому сайті) ми хочемо познайомити читачів з деякими основами іконографії – науки про «писання образу» в православному мистецтві. Ікона – це «умогляд у фарбах», за словами князя Є. Н. Трубецького. Бо в основі її змісту – завжди або відомий євангельський текст, або слова молитви. Волею історії значна частина ікон виявилася в музеях, але справжня мета створення ікон від цього не змінилася. Ікона невіддільна від богослужіння, сенс її – життя в храмі, а не в музеї (при всьому визнаному нами значенні музеїв та державних інститутів у справі реставрації та вивчення ікон). І хто б не вивчав іконопис, будь то людина віруюча чи невіруюча, вона повинна пам’ятати про її відмінність від світського живопису. Для світського художника головне – свобода самовираження. Не те іконописець.

Він нічого в іконі своїм не вважає, він вибудовує образ за каноном, переказами і оригіналом. Багатовікове повторення того чи іншого типу зображення в XIX столітті стало предметом наукового опису. Була відкрита система типів зображення Пресвятої Божої Матері та Ісуса Христа.

Академік Н. П. Кондаков першим описав сім основних типів зображення Богоматері (див. Його книгу «Іконографія Богоматері. Зв’язки грецького та руського іконопису». СПб., 1910): Оранта (Молиться), Влахернітісса (Знамення), Агіосорітісса (Деісусна), Нікопея (Переможна), Одигітрія (Путеводительниця), Елеуса (Милостива), Ассунта (Піднесена). Це візантійські типи.

Православна віра прийшла на Русь з Візантії – першої в світі великої християнської держави. Природно, що все супутнє православ’ю прийшло до нас звідти ж. Візантійськими (грецькими) були перші богослужбові книги; їх змінили книги на староболгарській мові. Візантійськими були і перші ікони, що прийшли на Русь (такі, як Володимирська Богоматір). Для побудови храмів і «писання образів» запрошувалися візантійські майстри (у XI столітті майстри, які виконали мозаїку київської Софії; наприкінці XIV століття – Феофан Грек, вчитель Андрія Рубльова).

В іконі кожна деталь має свій зміст і значення, кожній належить певне місце в системі образу. Це дуже добре видно на прикладі іконографії Божої Матері Оранти.

Перші грецькі майстри, запрошені на Русь, не тільки очолили будівництво київської Святої Софії, а й прикрасили її мозаїкою і фресками. Головним мозаїчним образом цього храму стала «Богоматір Оранта». Вона витримала випробування часом, вважалася охоронницею Києва та особливо тут шанувалася. Кияни назвали її «Нерушимою стіною».

Цей образ давнього походження. Слово «Оранта» латинське, воно означає «та, що молиться». Але чому грецька ікона названа латинським іменем? Заглянемо в історію. Аж до 1054 року Візантія і Рим були єдиною державою – Римською імперією. Вперше образ Оранти з’явився в римських катакомбах ще наприкінці ІІІ століття, коли християнська віра піддавалася гонінням. Імператори-язичники використовували будь-який привід для переслідування християн. Але ось настала епоха Костянтина Великого (IV століття) – першого імператора-християнина. Сповідання християнської віри стає відкритим. Всюди будуються християнські храми. Їхні стіни покривають зображеннями Ісуса Христа і Богоматері. В храмах ставляться і ікони (в перекладі з грецького – образи, зображення). Деякі з них стають загально шанованими в результаті явлених ними чудес, особливо в дні народних лих, воєн, землетрусів, ворожих навал.

Після чудесного порятунку Царгорода від персів і аварів в 626 році створюється вступна частина Акафісту Божої Матері – Її віршованій похвали. У цьому святковому співі і прославляється Богоматір, «стіна (…) дів» і «царства непорушна стіна».

Згідно з легендою, під час одного з землетрусів знаменитий Влахернський храм був зруйнований, але одна з його стін з мозаїчним образом Богоматері Оранти вціліла. З тих пір поняття «непорушна стіна» було пов’язано в народній свідомості з образом Богоматері Оранти, спочатку тільки в Константинополі, а потім у Києві – який був приймачем візантійських традицій.

Звернемося до іконографії Богоматері Оранти. В її основі – фронтальний (розташований обличчям до глядача) образ Богоматері, яка молиться з піднятими руками, без Немовляти. Цей образ – перша ікона Богоматері. Пречиста в народній свідомості була символом Церкви земної, яка молить Господа – Церква Небесну – про поблажливість до грішників.

Іноді Богоматір Оранту називають Влахерні-тисою (Знаменням), пов’язуючи цей образ з Богоматір’ю Влахернського храму в Константинополі. Відомості з області сфрагістики та нумізматики говорять про те, що це правомірно. На монетах Костянтина IX Мономаха (1042-1055) і Андроніка Палеолога (1282-1328) Богоматір, яка молиться названа Влахернітіссою. Цим же ім’ям на візантійських монетах і печатках називалася «Богоматір Панагія» («Всесвята»). Її українським аналогом пізніше стала ікона «Знамення»: Богоматір з молитовно піднятими руками і з Немовлям на Її лоні.

Можливо, у Влахернах малося кілька шанованих ікон Божої Матері, однією з них могла бути «Оранта», інша – «Панагія». І обидва зображення в той час могли носити ім’я Влахернітісса. Зараз, після відкриттів Н. П. Кондакова, було б неточним одне і те ж ім’я відносити до двох різних іконографічних типів зображень. Оранта завжди представляє тільки одна особа – Пречисту Божу Матір. Влахернітісса (типу «Знамення») зображує Богоматір і Сина.

Змішання імен іконографічних типів трапляється часто. Орантою інші вчені називають не тільки Влахернітіссу (Знамення), але і Агіосорітіссу (Деісусну), а також Ассунту (Вознесіння). Між тим Оранта не тотожна Агіосорітіссі, хоча обидві представляють Богоматір у молитві. В «Оранті» Діва Марія дана репрезентативно, фронтально, з піднятими по обидві сторони до плечей руками, в «Деісусній» Вона в тричетвертному розвороті по відношенню до Спаса, руки звернені в одну сторону. Оранта могла бути самостійним зображенням. Деісусна ж найчастіше була чином у складі деісусного ряду іконостасу.

Не тотожна Оранта і Ассунті. На відміну від Оранти руки в Ассунти – перед грудьми. Оранта зазвичай зображує вартісну Богородицю. Ассунта – стоячи або сидячи на троні.

Ікони Оранти на православному ґрунті не збереглися. Але цей образ став частиною композиції ікон великих свят – «Вознесіння Господнього», «Зішестя св. Духа», «Покрова Пресвятої Богородиці». Так, наприклад, Богоматір Оранта представлена в сюжеті «Знесіння» на мініатюрі Сирійського кодексу Рабули 586 року у Флоренції. До вітчизняних прикладів відносяться «Оранта» на мозаїці Києво-софійського собору XI століття, втрачена фреска «Знесіння» храму Спаса Нередіци 1199 року, зображення Покрова кінця XIV – початку XV століття в Третьяковській галереї. Згодом ми побачимо, що використання готових типологічних форм для створення більш складних святкових композицій було характерною рисою християнського мистецтва.

Автор: С. Вербицький.