Індійська гробниця
Мандрівника, який відвідав Індію і Пакистан, вражає небачена ні в якому іншому місці світу велика кількість усипальниць святих. На одному лише пагорбі Маклі близько пакистанського міста Тхатта покояться, згідно з повір’ям, сто двадцять тисяч святих! Як це не парадоксально звучить, навколо усипальниць знаменитих святих кипить життя. Тут завжди товпиться безліч паломників, відбуваються досить гучні обряди – на честь дня народження та смерті святого, звучать піснеспіви, ритуальна музика. Людей тягне до цих місць розлита тут благодать, вони хочуть долучитися до неї, отримати зцілення, випросити благословення на якусь справу або прощення за гріхи.
Культ святих і їх усипальниць прийшов на землі Індії та Пакистану разом з ісламом і розвивався, насамперед, в мусульманському середовищі. Індуси, які дотримуються практики кремації, а не поховання, здавалося, не мали особливих підстав для поклоніння гробницям святих. Але протягом кількох століть ці дві найбільші громади, що жили пліч-о-пліч активно впливали одна на одну, і в побут індусів увійшов мусульманський культ святих, обряди шанування їх усипальниць, паломництво до них.
Індійський письменник минулого століття Крішан Чандар, згадуючи про свою матір, писав: «… вона приїхала сюди вклонитися Мазарі Хаджі Піру. Тяга до святих місць була у моєї мами в крові. Вона не читала книг про національну єдність, не чула промов про релігійну терпимість, не знала слів про гуманізм і рівність людей… Зате вона ходила в індуський храм і сикхську гурдварі, молилася індуським богам і носила дари до Мазарі мусульманських святих – і все це було у неї в крові. Так, як вона, жили цілі покоління в старій неписьменній, нерозділеній Індії, і їх зусиллями протягом століть створювалася єдина національна культура…»
Гробниці мусульманських святих завжди були оточені в Індії та Пакистані воістину загальним шануванням! Їм поклонялися і групи, взагалі далекі від якої б то не було конфесії: це і жахливі душителі тхагі, і розбійницьке плем’я меваті, і трансвестити – хіджри, і кочові цигани Банджара.
Ніде в світі ісламу немає такого потужного, всеосяжного культу святих. У більшості мусульманських країн його і взагалі-то немає, бо саме це явище, строго кажучи, суперечить духу і букві ісламу.
В ісламі немає і ніколи не було офіційної канонізації святих. Якийсь реальний чоловік або персонаж переказів, або фольклорний герой зараховувалися до лику святих з волі спільної думки віруючих або в силу того, що в православ’ї називається «намолене». Релігійні авторитети були змушені заднім числом приймати стихійно сталу традицію шанування, намагаючись привести її у відповідність з нормами ісламу, що було досить важко.
Але яку позицію займали тут мусульманські правителі Індії? Адже поширення і захист істинної віри були їх святим обов’язком! Саме так. Однак політична єдність держави важливіше релігійної «чистоти», і вони підтримували суфійські братства, які широко використовували у своїх проповідях, звернених до мас, образи і перекази місцевих релігій, насамперед індуїзму. Справа доходила до того, що ці мусульманські містики під час зікра – поминання Бога – називали Його по-індуїстськи: Бхагван, Параматма, Парамешвара і т.д. Це вкрай обурювало знаменитих мусульманських богословів, вони протестували, але нічого вдіяти не могли: в особливих умовах середньовічної Індії, де при мусульманському управлінні абсолютна більшість населення було немусульманською, ніяка інша релігійна політика була просто неможлива.
Культ святих, це дітище «народного» ісламу, який зберіг стародавні вірування, на індійському ґрунті розцвів воістину буйним цвітом. І висловився, перш за все, в шануванні гробниць, де зберігалися останки святих, речові свідчення їхнього земного життя: одяг, тюрбан, сандалі, посох, зброя, чотки. Ці останки і реліквії в уявленні віруючих володіють магічною силою. Люди не сумніваються, що барака – Божественна благодать – не зникає після смерті святого: вона розлита навколо його усипальниці, виходить від речей, що колись належали йому і навіть від його імені, вимовленому вголос або написаного.
В Індії з давніх часів виник своєрідний ринок реліквій, на жаль, найчастіше фальшивих. У 1873 році віце-королю Індії піднесли в подарунок «сорочку пророка», прикрашену віршами Корану. З’ясувалося, що вона була придбана якимсь англійським генералом на калькуттському базарі за десять тисяч рупій.
Така велика була жага володіти рятівними реліквіями, що заради цього відбувалися і злочини. Жорстокий приклад тому дає історія племені Афріді. На їх території не було жодної гробниці святого, нікому було поклонятися і просити захисту, і вони заманили до себе суфійського шейха із сусіднього племені, перерізали йому горло, поховали з усіма почестями і звели на його могилі пишну усипальницю, яку і стали шанувати як святиню .
В Індії люди і сьогодні вірять, що барака володіє потужною цілющою силою, абсолютно точно знаючи, до якого саме святого при якій хворобі звертатися: до гробниці Махмуда Факіха, поблизу Бомбея, йдуть за лікуванням істерії; Пір Бухарі «спеціалізується» на венеричних хворобах; Шах Суфайд знімає кашель, а Газі Міян – проказу і т.д.
Тут відома і причина недуги: захворів, значить, чимось прогнівив святого, і якщо попросити, умилостивити його, він дасть зцілення. Шах Мадар, наприклад, може наслати змій на того, хто провинився, але він же і зцілює від зміїної отрути. Святий Шейх Саду, шанований в Бенгалії і Північній Індії, – гроза жінок, караючий їх за найменші гріхи, але він також їхній заступник.
При будь-якій хворобі, насамперед, слід вимовити ім’я святого: «В ім’я Шейха Саду!» Або «Живий Мадар!» І так далі.
Святі також «спеціалізуються» на різних професіях. «Своїх» покровителів мають торговці, ремісники, рибалки, човнярі, моряки, маслороби, взагалі кожна каста індійського суспільства. Навіть злодії, повії і трансвестити мають своїх святих заступників.
У благодатну силу святих вірять ще й тому, що всі вони були чудотворці. «Святі можуть творити дива … – писав знаменитий іранський суфій IX століття ат-Тірмізі. – Коли чудо стає явним, це знак щирої святості. Чудо є і доказ цієї справжності, і її результат, бо саме справжність святого дозволяє йому творити дива».
Середньовічна агіографічна література та збірники висловів святих містять безліч таких описів чудес. Це і левітація, і ходіння по воді, і здатність насилати як дощ, так і посуху, і навіть землетрус; це і миттєве подолання величезних відстаней; це дружба з дикими звірами, ясновидіння, читання думок на відстані і так далі і тому подібне… І, зрозуміло, зцілення. Але головне чудо – воскресіння мертвих, доступне тільки самим великим із святих.
Святі могли і клімат місцевості змінити. Весняний сезон в Мултані вимотує жителів виключно тяжкою спекою. А все через прокляття святого Шамса Тебрізі (пом. 1276 року). Справа була така. Співчутливий м’ясник пожертвував мандрівному святому на прожиток шматок баранини. Однак ніхто з жителів Мултана не захотів підсмажити це м’ясо на своєму вогнищі; а ковалі, в чиїх кузнях завжди палає вогонь, і взагалі грубо прогнали його. Знесилений від голоду, Шамс Тебрізі впав у придорожній пил, і Аллах, зглянувшись над ним, спустив сонце з небес так низько, що від його страшної спеки м’ясо підрум’янилося. І з тих пір, для науки мултанцям, кожну весну сонце палить тут так, що в його променях можна підсмажити м’ясо. Розкаяні жителі Мултана щорічно в день смерті святого Шамса Тебрізі роздають жебракам шматки смаженої баранини. М’ясникам в цей день висловлюються всілякі почесті, ковалям же на вулицях краще не показуватися – їх закидають камінням.
Відомо ще про таке дивовижне чудо, яке вчинив Махдум Нух, чия гробниця знаходиться у Халі (Пакистан). Але скоїв він його ще за життя. Будівельники знаменитої мечеті Шах Джахана в Тхатта невірно спланували міхраб мечеті, нішу, яка вказує напрямок молитви і яка тому повинна бути повернута в бік Мекки. У відчаї від того, що міхраб обернений зовсім в іншу сторону, вони звернулися до чудотворця, і його барака на наступний ранок повернула мечеть як треба.
За ісламськими канонами, могила не може бути місцем молитви. Проте багато місць поховання святих – Мазарі (букв, «місце, яке відвідують») – розрослися в грандіозні поминально-ритуальні комплекси, де поряд із власне усипальницею зведена мечеть з мінаретом, побудовані житлові приміщення для зберігача – саджжаданішіна (букв, «той, хто сидить на молитовному килимку») або піра (старця), келії дервішів, зали для зборів, музичних раденій і святкування днів народження та смерті святого. У такому комплексі неодмінно є будинок для прочан і громадська кухня, де всякий відвідувач чи жебрак може отримати безкоштовну їжу. (Правда, перекази повідомляють, що найбільш благочестиві святі з смиренності самі руйнували свої розкішні гробниці.)
Далі буде.
Автор: Анна Суворова.