Індуїзм – це цілісне світосприйняття, і його сутнісні характеристики та закономірності представляють для тих, хто перебуває всередині цієї традиції, й не так параметри самої системи, скільки відображення навколишнього світу (навколишнього і їх, і нас) – так що, вдивляючись в індуїзм, відкриваючи обрані нами двері в нього, ми насправді входимо не стільки в дивовижну екзотичну структуру, скільки в той самий світ, в якому живемо і ми з вами. Це наша ж планета, наше життя, але побачене іншими очима.

Цікаво, що саме дхарма (при всьому розкиді значень цього слова) свідчить про те, що індуїзму взагалі чуже поняття хаосу, в тому числі і при оцінці навколишнього світу. Як би не гуляли напідпитку боги, які космічні катаклізми ні стрясали б Землю і Всесвіт, але все і скрізь підпорядковане неухильному порядку, все розкладено по поличках, все розписано, як в ідеальних бюрократичних інструкціях. І цей порядок, ці «інструкції» й охоплюються терміном «дхарма».

Дхарма людини – це нескінченний перелік її обов’язків: по відношенню до предків, до богів, до оточуючих людей, до всього живого і неживого. Дхарма – це не тільки порядок, але і якість життя. Це правило моральної поведінки, зведене в борг. Моральність не рекомендується, моральність найжорстокішим чином наказується. Порушення дхарми є злочин космічний.

Але дхарма індивіда не зводиться до скрупульозного виконання всіх встановлених законів і правил. Аналог з біблійними заповідями був би тут недоречний. Дхарма означає також і ідеальну індивідуальну долю, призначення в самому широкому сенсі (згадаймо, до речі, дхарму вогню, то є призначення вогню). Дхарма визначає життя чоловіка у всій системі його зв’язків – його обов’язки, його статус, його кастове становище (строго кажучи, зв’язок тут зворотний – приналежність до касти визначає дхарму конкретного індивіда), його соціальну роль на кожній з чотирьох стадій життя. І немає більшого гріха, ніж ухилення від своєї дхарми або прийняття на себе дхарми чужої.

Закон карми, ідея переселення душ і інститут касти – ось приводні ремені соціальної структури індуїзму, яка втілює, спускає на землю, в людське суспільство, філософські побудови, наріжним каменем яких є дхарма. Але соціальна структура – це нижній, заземлений поверх будівлі індуїзму. Все, що сказано вище про дхарму, це нижче, земне (мирське, сказав би я, якби таке поняття не було чужорідним для індуїзму) тлумачення цього великого принципу. Дхарма куди більш велична, ніж сумлінне виконання приписаних встановлень на кожен день і на швидко убуваюче життя.

Дхарма – це грандіозний, нескінченний світовий порядок, це Космічна Істина, морально-етичний закон, згідно з яким можуть існувати і еволюціонувати світи і галактики, а не тільки живі і неживі мешканці крихітної, загубленої в Космосі Землі. Дхарма як впорядкованість Всесвіту (зміна сезонів, схід і захід світил – якщо знову опускатися на наш ліліпутські рівень) виходить далеко за рамки фізичної гармонії видимого світу. У кінцевому рахунку вона пов’язана з уявленнями про абсолютне космічне торжество Істини, Духу, Моральності як вершин еволюційної ієрархії.

Іншими словами, весь світ є частина космічного Порядку. І кожна людина, яка хоч найменшою мірою порушує свою дхарму, порушує цей порядок, негативно впливає на духовний стан світу (враховуються при цьому і вчинки, і мотиви, і думки, і бажання). Так, неначе піщинки, що потрапили в мотор не просто збивають або уповільнюють роботу двигуна, але можуть навіть стати причиною катастрофи.

Звідси загострена увага до дрібниць: варто неправильно або нечітко вимовити хоча б один склад у священній мантрі, і порядок вже порушений, обряд з сприятливого перетворюється на свою протилежність. Варто забути вимити вранці хоча б одну тарілку, і в будинку запановує нечистота – особливого роду нечистота, ритуальна, а не фізична, – і всі ваші ранкові обряди виявляються марними.

В силу своєї природи люди-піщинки, звичайно, частенько порушують дхарму. І настає момент, коли для відновлення її потрібно втручання богів. Але й боги керуються дхармою. Заговоривши про богів, ми, здавалося, повинні від соціального і філософського компонентів індуїзму повернутися до компоненту релігійного, але почекаємо поки і ще раз торкнемося відмінностей індуїзму від знайомих і близьких нам релігійних систем. Багато індійців, слідом за Вівеканандою, найпершу відміну вбачають у відсутності хоча б і легендарного засновника релігії; при цьому в розрахунок не приймаються міфічні сім мудреців або комічний слоноголовий бог Ганеша, який написав під диктовку мудреця Вьяси багатотомну «Махабхарату».

Навмисна розпливчастість початку не так вже й важлива сама по собі, але разом з не надто жорсткою структурованістю канону (навіть «Веди» не завжди і не всіма визнавалися як непогрішиме і богонатхненне писання) дозволяє досить гнучко вирішувати проблему традиційного авторитету. Відсутність Церкви як ієрархічної структури, чия сьогоднішня діяльність визначається і «багажем» минулого, і внутрішніми законами організації, прийнятими нею колись рішеннями, її догмами, її неминучим поступовим «окостенінням», відсутність чітко визначеної вертикалі священнослужителів, відсутність, нарешті, глави, патріарха – все це аж ніяк не свідчить про слабкість або нерозвиненість індуїзму. Розчинений у суспільстві, що не має чітко окреслених меж, що не претендує на мішуру політичної влади, але тисячоліттями зберігає, незважаючи на всі мінливості, повний духовний контроль над кожним діянням, над кожним поривом бажань і польотом думки своїх адептів , індуїзм представляє собою надзвичайно гнучку самовідтворну систему.

Ця система відкрита будь-якому роду інновацій, у тому числі і з області наукових знань. Навіть генетика, яка здавалося б, завдає смертельний удар теорії переселення душ, давно вже переосмислена і роз’яснена в традиційному дусі освіченими ченцями Індії. Ніякі відкриття точних наук, ніякі обіцянки наук гуманітарних, ніякі археологічні розкопки не приводять інтелектуальну еліту індуїзму в паніку, не змушують ні переглядати усталені догми, ні тим більше спалювати єретиків і каятися в цьому через п’ять століть. Навіть атеїзм – як світогляд – виявляється цілком прийнятним для віруючого індуса. І західні фізики давно вже уважно вивчають написані на пальмових листках староіндійські трактати про Космос, про час, про множинність світів. І чи випадково в момент першого експериментального вибуху атомної бомби один з її творців, навряд чи усвідомлюючи, що робить, вимовив напам’ять безсмертні рядки «Бхагавадгіти» – «яскравіше тисячі сонць»?

Є, втім, два моменти, про які я вважаю своїм обов’язком тут згадати. У апологетичних працях вони, природно, відображення не знаходять.

По-перше, індуїзм, як ми тільки що бачили, система напрочуд відкрита – відкрита досягненням філософії, науковим осягнення, прозрінням своїх і чужих пророків. Але організаційно це абсолютно закрита система. Строго кажучи, перейти в індуїзм, приєднатися до нього, стати індусом не можна. Індусом можна тільки народитися.

І по-друге. Легко і впевнено асимілюючи чуже хороше і чуже правильне, індуїзм з величезними труднощами розлучається зі своїм поганим, своїм віджилим, з встановленнями глухого середньовіччя і старовини, принизливими, страшними звичаями, що проклинались протягом століть (а іноді і тисячоліть) кращими умами Індії.

«Тут те, що минуло, нікуди не зникло, тут те, що прийде, не втече нікуди …» – так зазначив цю особливість Індії спостережливий Роберт Різдвяний. Давно перевалила в чисельності своїй за сто мільйонів чоловік армія недоторканних, опущених індуським суспільством до тваринного рівня, – живе (вірніше, напівживе) свідоцтво того, що щось ґрунтовно підгнило в космічному царстві дхарми. Криваві погроми і руйнування мечетей – доказ того, що індуїзм, прославлений своєю толерантністю, в політичній сфері відкритий аж ніяк не тільки позитивним інноваціям. Втім, чи нам моралізувати з приводу чужої нетерпимості або екстремізму?

Далі буде.

Автор: Ростислав Рибаков.