Як і коли буддизм – релігійно-філософське вчення, що виникло в стародавній Індії, – проник в Піднебесну імперію і поширився в ній? За відсутністю достовірних даних вчені не можуть точно встановити час і обставини перших кроків буддизму в Китаї. Серед китайських буддистів побутують на цей рахунок різні легенди. Одна з них говорить, що буддизм проник до Китаю під час правління У-ді (140-87 р. до н. е.), Імператора з династії Хань, який вів тривалі і жорстокі війни з центрально-азіатськими кочівниками – гунами, які створили до того часу потужну державу. В одну з таких воєн китайці нібито захопили незвичайний трофей – статую Будди, її поставили в сховище, з чого і почалося «розповсюдження в Китаї буддійської віри».

Згідно з іншою версією, «істинним початком» поширення в Китаї вчення Будди був період правління імператора Мін-ді (56-75 рр.). Якось він побачив у сні золотого ідола, і один з радників пояснив повелителю, що це «йому явився сам Будда. Підкоряючись знаменню, Мін-ді нібито направив а Індію посольство, яке повернулося до Піднебесної з буддійськими місіонерами, в результаті чого китайці «знайшли справжній початок буддійської релігії».

Вчені досі сперечаються, чи є в цих легендах раціональне зерно, але цілком очевидно, що в них сильно прикрашені обставини «буддійського завоювання» Китаю, процес представлений більш швидким і легким, ніж це було насправді. Перш ніж остаточно утвердитися в Китаї, буддизм пережив вельми драматичний і тривалий період масових гонінь, злетів і падінь, запеклої боротьби з ідейними супротивниками. Іноземне вчення зустріло а Піднебесній, за влучним висловом відомого китаїста академіка В. М. Алексєєва, «погромні настрої» феодальної інтелігенції, яка перебувала переважно під впливом конфуціанства – «національної» ідеології, що панувала в стародавньому та середньовічному Китаї.

Конфуціанці свої нападки і гоніння на буддизм пояснювали вельми просто: це, мовляв, «варварське вчення» ( ху-цзяо), про яке нічого не чули «першовчителі давнини», засновники китайської цивілізації. Чому ж новому і хорошого воно можуть навчити освічених послідовників Конфуція? Однак, коли багато китайців, зацікавившись забороненим вченням, з’ясували, що у «варварів» все ж є чому повчитися, антибуддійська кампанія перейшла до більш витонченої і серйозної аргументації.

Своєю ідеєю страждання, говорили противники буддизму, зречення від мирських благ і служіння «трьом коштовностям» – Будді, Дхармі (вченню) і сангхі (чернечій громаді) – воно підриває самі основи китайської сім’ї і держави, відвертаючи послідовників від служіння батькам і виконання громадського обов’язку, ведучи їх від земних справ у невідомі метафізичні дали, і т. д. і т. п. тим часом число послідовників буддизму продовжувало зростати і буддійська сангха стала загрожувати економічній та політичній стабільності Серединної держави. Тоді її звинуватили в «дармоїдстві», в тому, що вона є «паразитом на тілі держави».

Активно протидіяли поширенню буддизму в Китаї і послідовники даосизму. Вони справедливо побачили в ньому небезпечного суперника в боротьбі за душі і уми китайців, в деяких відносинах навіть більш небезпечного, ніж конфуціанство – «вічний опонент» даосизму. Обидва вчення – і конфуціанство і даосизм народилися на зорі китайської цивілізації і на китайському ґрунті. Вони завжди змагалися один з одним, але жодна з сторін не могла досягти абсолютної переваги. Вони знаходилися як би в рівновазі, хоча і нестійкій. Рівновага підтримувалася тим, що конфуціанство в основному орієнтувалося на правлячі класи і насамперед на так званий вчений стан (феодальну інтелігенцію), заклавши основи офіційної ідеології та культури; даосизм ж був пов’язаний насамперед з нижчими верствами суспільства і відповідно – з народною («неофіційною») культурою.

Проникнення буддизму різко порушило звичну рівновагу, так як, з одного боку, це вчення кидало виклик конфуціанським цінностям, об’єктивно дискредитуючи їх, а з іншого – вторгалося і в сферу впливу даосизму, витісняючи його з зайнятих позицій. Це йому явно вдавалося завдяки перевагам організаційного та ідеологічного характеру: буддизм мав більш організовану і дисципліновану громаду, ретельно розроблену, систематизовану і апробовану практику психофізичної дії (так звана буддійська йога), більш досконалу філософію і т. д. Тому два старих суперника об’єдналися проти нового спільного супротивника, що зробили замах на їх ідеологічні володіння.

Щоб витримати настільки активну і потужну протидію, буддизм мав іти на компроміси, пристосовуватися до китайських традицій, значною мірою відступаючи від початкових установок «класичного» буддизму. Тому «буддизація» Китаю була одночасно і «китаізацією» цього індійського віровчення, його трансформацією під впливом традиційно китайських доктрин. У результаті не відбулося ні витіснення, ні поглинання місцевих релігійно філософських і релігійно-політичних систем, як це неодноразово траплялося в інших країнах.

Буддизм, що затвердився в серединній державі, був змушений співіснувати (іноді досить мирно, а іноді – не дуже) зі своїми конкурентами і ідейними супротивниками. На цьому шляху він і зробився невід’ємною частиною релігійного китайського синкретизму, який називається «сакь цеяо» – «три вчення» ( конфуціанство, даосизм і буддизм).

Далі буде.

Автор: Н. Абаєв.