Індійським називають те, що пов’язане з Індією, а індуським – те, що пов’язано з індуїзмом, релігією, яку сповідує понад 80% населення Індії. Про індуїзм чули всі, хоча ця релігія і не входить до числа світових. Можливо, це не цілком вірно, оскільки індуїзм сповідується не тільки в самій Індії, але і в суміжних країнах – мусульманських Пакистані та Бангладеші, в Південно-Східній Азії, в далеких від Індії Маврикії, Сурінамі, Гайані і, звичайно ж, у Великобританії та Сполучених Штатах Америки. І хоча загальна кількість прихильників індуїзму нараховує близько одного мільярду, відсутність статусу світової у даної релігії, ймовірно, пояснюється тим, що у всіх перерахованих куточках земної кулі індусами є вихідці з Індії та їхні нащадки. Факт цей має своє пояснення: індусом не можна стати, ним можна тільки народитись. Саме тому можна скільки завгодно співати гімни Крішні або покладати підношення до лінгама і йоні (дітородні чоловічі і жіночі начала) і вважати себе відповідно кришнаїтом або тантристом, але не народжені в індуїзмі від цього індусами не стають.

Кому ж поклоняються індуси?

Вішну і Шива, безумовно, зберігають особливе положення в індуському пантеоні. Для істориків індійських релігій вже немає секрету, як і чому це сталося. У ІІІ-ІV тисячоліттях до н.е. арійські племена, вдершись на територію Індії, принесли з собою своїх богів. У міру просування з півночі на південь Індостанського півострова арії вступали в контакт з автохтонним населенням (дравідами та іншими) – вони воювали і перемагали, пристосовувалися до нових умов і поступово переходили від кочового, пов’язаного зі скотарством, способу життя до осілого землеробства. Так само воювали між собою боги прибульців і місцевого населення – вони вбивали один одного або укладали союзи, сусідили і обмінювалися товаром – і в результаті зливалися в дивний симбіоз, який поєднує прийшлі і місцеві ознаки. Так боги певної групи перетворювалися на богів для всіх.

Таке, в кінцевому рахунку, і походження безмежно коханої маратхами Вітхоби. Вітхоба – це божество не фольклорне, а все ще існуючої в Індії, традиції, а повнозначний індуський бог – самий головний і єдиний для тих, хто йому відданий. Відданість ж ця зазвичай визначається фактом народження в родині «варкарі» – роблячого «варі», тобто паломництво в м. Пандхарпур, де знаходиться головний храмовий комплекс Вітхоби. Втім, прихильником Вітхоби будь-який індус може стати і за власним бажанням.

Молода жінка після заміжжя починає, як правило, поклонятися родовому божеству сім’ї чоловіка. Невелике містечко Пандхарпур площею близько 13 кв. км., з населенням не більше 80 тисяч розташоване у пониззі річки Бхима в Південній Махараштрі. Колись тут проживав брахман по імені Пундаліка, який прославився своїм синівським благочестям. Одного разу, коли він омивав ноги старим батькам, в Пандхарпурі з’явився Вітхоба, він розшукував свою дружину Ракхумаі, скривджену неуважністю чоловіка. Виконуючий свій обов’язок Пундаліка не міг надати належні почесті несподіваному гостю, тому, не перериваючи свого заняття, він кинув богу під ноги камінь – мовляв, постій, почекай. Вітхоба підійнявся на камінь та так і залишився в Пандхарпурі, приголомшений силою синівських почуттів Пундалікі. Стоїть він там і сьогодні, терпляче чекаючи, коли його шанувальники звільняться від обов’язків мирського життя і прийдуть до нього.

До речі, поруч з Пандхарпуром, а, може бути, і через сам Пандхарпур, пролягав шлях знаменитого російського купця з Твері Афанасія Нікітіна, першого росіянина, який у другій половині XV ст. побував в Індії.

Трохи більше одного метра висотою, пандхарпурска статуя Вітхоби не носить слідів артистичного досконалості: вона досить груба і примітивна, а риси обличчя божества невигадливі і позбавлені якого б то не було виразу. Голову Вітхоби, який уособлюється прихильниками з Вішну, вінчає головний убір у вигляді лінгама – фалічного символу Шиви. По-друге, неординарною і глибоко індивідуальною є образотворча специфіка образу Вітхоби. Вітхоба завжди зображується у вертикальному положенні і ніколи – сидячим, спершись і т.д. Він безваріантно розташовується на камені, стопи його ніг знаходяться строго на одному рівні, а руки упираються в боки.

Любов до Вітхоби настільки велика, що індуси готові відмовитися від мокші – звільнення від ланцюжка перероджень, про яке мріє кожен індус. Спілкування з Вітхобою дарує стан найвищої благодаті й перетворює в щастя саме земне життя.

Храмовий комплекс в Пандхарпурі являє собою скупчення будівель, що відносяться до різних століть і обнесених стіною з непередбачуваними поворотами. У комплексі налічується 28 самостійних або так чи інакше пов’язаних з Вітхобою храмів і святилищ. Сам же Вітхоба ховається за дверима з чистого срібла, біля якого цілодобово перебувають пильні стражі – поліцейські.

Щодня Бадве – жрецький клан, заправляє всіма службами щодо Вітхоби, вчиняє п’ять обов’язкових ритуальних церемоній – на світанку, вранці, опівдні, ввечері і вночі, вони на сакральному рівні символізують турботу матері про свою дитинку. Так, Вітхобу ніжно пробуджують, омивають, мастять, одягають і прикрашають, годують, укладають на відпочинок і т.д. Обов’язки по відношенню до Вітхоби суворо поділені: тільки той, хто володіє титулом «пуджарі» має право купати та одягати бога; «Бенара» супроводжують процедури співом священних формул на давньоіндійському санскриті; «харідасі» виконують гімни на сучасній мові маратхі – рідною мовою традиції варкарі; «дінгре» підносять Вітхобі дзеркало, щоб той міг по достоїнству оцінити зусилля жерців; «дівате» тримають в руках світильники з палахкотливими вогниками і т.д. Всі функції чітко розподілені і ритуали проходять як по маслу.

Взагалі індуські боги ставляться до своїх ревнителів дуже уважно. Деякі з них спускаються з гір на більш доступні місця, полегшуючи тим самим віруючим дорогу до своїх храмів. Інші навіть з’являються уві сні і адепт після пробудження виявляє поряд з собою в якості доказу якийсь предмет, забутий богом. Опинившись в Пандхарпурі, Вітхоба зрозумів, що знайшов тут справжню любов, і він повний нетерпіння, передчуваючи нові і нові зустрічі зі своїми шанувальниками.

Автор: Ірина Глушкова.