Кожна людина – це переплетення міріад різноманітних імпульсів та бажань, що приходять в рух від зовнішніх або внутрішніх сигналів, і передбачити модель поведінки індивіда – завдання не з легких. Змоделювати ж національний характер, тобто узагальнити дані десятків тисяч індивідуальних моделей, завдання і зовсім нездійсненне. Однак словосполучення «типовий англієць», «типовий німець», «типовий француз» багато говорять навіть тим, хто ніколи не мав справи ні з типовим, ні з нетиповим представником іншої нації. Пояснюється це наявністю певного стереотипу, створеного однією нацією щодо іншої, контури якого вгадуються всюди: чи то в журнальних публікаціях, газетних репортажах, театрі та кінематографі.

Безумовно, маратхі володіють загальними рисами, які проявляються в їхній мові, жестах, манерах, звичках і соціальній поведінці. У них не тільки спільна мова, але й загальні література та історія. З іншого боку, в кастовому суспільстві, з різними моделями поведінки для різних каст, важко виокремити універсальний набір ознак, істотний для всіх. Тому і пропонований колективний портрет відобразить лише те, що безумовно кидається в очі, але, звичайно ж, виявиться біднішим оригіналу.

Маратхі – одна з індійських націй, яка чи не найбільш рано сформувалася. Відчуття національної спільності прийшло до маратхів давно і є наслідком ряду причин. Історико-географічне ядро Махараштри розташоване в басейнах трьох річкових систем – Годаварі, Крішни і Таїті в оточенні відрогів Сах’ядрі (Західних Гхат), крутих гір Сатпура, Сатмала, Аджанта і т.д. Скелястий характер місцевості в поєднанні з непрохідними джунглями, що колись були в цих краях, а також численні водні перешкоди – річки і Аравійське море на заході – робили цю місцевість важко досяжною для масових міграцій з усіх сторін світу. Країна була відрізана природою і протягом багатьох епох жителі цієї країни не мали зв’язків із зовнішнім світом та й не потребували їх. Ця ізольованість і відірваність від основних культурних і торговельних шляхів, як вважають, послужила причиною появи в маратхському характері таких рис як замкнутість.

Релігійно-філософська традиція варкарі, регіональна версія індуїзму, виростила в маратхах гордість за свою літературу, найглибшу релігійність і духовність, почуття національного братства та єднання, невибагливість у їжі і одязі.

При Шиваджі (1630-1680) – борця за національне і релігійне визволення маратхів від мусульманського засилля Великих Моголів – маратхі стали панівною силою в Індії і стягували «чаутх» – «відступні» за звільнення від набігів навіть з намісників могольського імператора Аурангзеба. «Ти живеш в Пуні, в самому серці країни маратхів, вже досить довго, – писав Джавахарлал Неру на початках 30-х років минулого століття своїй доньці Індірі, – і, мабуть, знаєш, якою любов’ю і пошаною користується там Шиваджі серед народу.» Боротьбу проти Моголів, а згодом і проти англійських колонізаторів продовжили пешви – глави маратхської конфедерації.

Шиваджі.

Самі ж маратхі обожнюють свою історію: вона не тільки у них в голові, але і пульсує в кожній жилці. Немає міста в Махараштрі без пам’ятника Шиваджі, немає шкільного підручника без панегірика Шиваджі, немає маратха, який не зможе відшукати в своєму генеалогічному дереві, когось причетного до клану Шиваджі або, принаймні, до пешви. Та й індуїзм – корінна релігія багатьох індійців, вижив, не задихнувся під ісламом в значній мірі завдяки Шиваджі. Усвідомлення своєї значимості в історичних долях країни породило в маратхах націоналізм, наступальність і рішучість, незалежність і тенденцію до соціального рівноправ’я, зарозумілість і витривалість, хитрість.

Маратхі прості в спілкуванні, їх етикет позбавлений східної витіюватості і стомливості. Лідерство драматургії і театру маратхів визначилося давно – ще в XIX в. Тут у маратхів тільки один конкурент – бенгальці. Фахівці вважають, що потужним стимулом для розвитку театру нового часу в Махараштрі і Бенгалії послужило вдале поєднання кількох компонентів: сильної традиції санскритської драми, міцної фольклорної опори і впливу європейського театру. Думається, що у випадку маратхів правомірно підключити ще один фактор – невгамовну пристрасть до театру. У мові маратхів навіть існує спеціальне слово «натакведа» – «схиблений на п’єсах» – так характеризують себе маратхі, а по Індії ходить анекдот, що якщо де зійдуться три маратхі, то вони відразу організують театр. Маратхські діточки звикають до театру, куди вони ходять, вірніше куди їх носять, з дитинства. І в театральних вбиральнях, і в глядацькому залі можна наштовхнутись на дрібноту самого різного віку. Якщо під час вистави немовля починає плакати, то можна пройти з ним в кінець залу – там існує спеціальне приміщення з великим вікном, обладнане динаміком, звідки можна насолоджуватися виставою, не викликаючи осуду оточуючих.

В Індії немає стаціонарних театрів, трупа кочує по містах і селах, даючи по дві-три вистави в «театральних храмах» (так називаються театральні приміщення в Махараштрі). Нерідко трупа, щоб покрити витрати і забезпечити хоча б мінімальний дохід, дає дві-три вистави на день в різних кінцях міста. Якщо проміжок між виставами невеликий, то після першого акту демонтують декорації (як правило, неабияк пошарпані – життя у них таке ж неспокійне, як і в акторів) і в спішному порядку перевозять на нове місце. У професіоналів в ходу п’єси, що гарантують касовий збір – насамперед історичні (звичайно ж, про Шиваджі!), мелодрами і сучасні Тамаш – народні пісенно-танцювальні уявлення фарсового характеру.

Діти маратхів не тільки успадковують від батьків любов до театру, але й взагалі з самого раннього дитинства живуть злитим з батьками духовним життям, розділяючи їхні інтереси, симпатії та антипатії. Наявність в сім’ї старшого покоління – а багато маратхів, як і раніше живуть патріархальними «об’єднаними» сім’ями – не означає, що дитину можна «спихнути» на дідусів і бабусь: дитина потрібна батькам завжди, а не тільки коли обставини сприяють спілкуванню батьків з дітьми. До речі, будь-які питання – від ідейно-естетичних до фінансово-практичних – обговорюються в присутності дітей: діти ведуть себе скромно, без запрошення батьків своєї думки не висловлюють. Таким чином, вони в курсі всіх справ батьків, а супроводжувати їх – куди завгодно – для них так само природно, як жити під батьківським дахом. З дітьми не розмовляють наказовим тоном, не підвищують голосу. Близькість дітей і батьків, відсутність між ними конфліктів, теплота й повага з обох боків приємно дивують, хоча не можна не враховувати, що в основі такої ідилії лежать освячені століттями патріархальні традиції, що диктують беззаперечне підкорення молодших старшим, дружини чоловікові.

Взагалі маратхі більше дивляться в себе, ніж навколо, в собі, а не в навколишній дійсності шукають вони відповіді на багато життєвих питань. Маратхі схильні до пуританства. Прагнення до стриманості накладає відбиток на спосіб життя: фізичні радості ніколи не є наріжним каменем, а страждання, що приносить очищення цінується більше, ніж насолода будь-якого роду. При більш привітному відношенні до маратхів ця думка могла звучати інакше – маратхі закриті, стримані, дотримуються строгих поглядів. І дійсно, маратхі крізь пальці дивляться на зухвалі походеньки європейських прихильників Бхагвана Шрі Раджніша Ошо, але не прощають ніяких відхилень від норм поведінки індійцям-індусам.

Одна з найбільш шанованих серед маратхів якостей – інтелектуальність, і як наслідок цього – нескінченна повага до вченості, друкованим працям, знанню мов і т.д. При цьому розум і мислення самих маратхів – дуже конкретні, дещо сухувато-прозові, завжди націлені на отримання кінцевого результату (у вузькому сенсі, а не життєво-філософському). На противагу цьому маратхі виключно слабкі в торгівлі і комерції: всім великим бізнесом в Махараштрі заправляють немаратхі.

Маратхі, як правило, не піддаються поривам: вони і в емоційній сфері раціональні і прагматичні, тобто їх підхід до будь-яких проблем – політики чи, економіки або кохання – диктується логікою. Прояв почуттів, сентиментальність розглядаються маратхами як прояв слабкості характеру. Тому зовні маратхі справляють враження холодних людей. Європеєць, який приїхав в Махараштру з Північної Індії поскаржився: «Маратхі – негостинні». Європеєць помилявся. Маратхі в принципі сповнені почуття власної гідності, яке, можливо, в декілька гіпертрофованій формі проявляється в спілкуванні з деякими (може бути, дещо настирливими або лихими) європейцями. Додому до себе маратхі запрошують і зустрічають дуже радо, але тільки переконавшись, що є основа для подібного запрошення – коли виникла духовна спільність. Маратхі завжди допоможуть і дотримають своє слово.

Якщо маратхі сваряться (а це вони вміють), то ворожнеча триває все життя, але вроджена стриманість і гордість ніколи не дозволять їм паплюжити свого ворога або хоча б нешанобливо про нього відгукуватися. Від маратхів взагалі не почуєш грубощів – ні щодо слуг, ні дітей. Маратхі не ллють сльози при вигляді сірих і убогих, не просторікують про створення фондів, не закликають «накинутися всім світом задля перемоги загального добра», але за покликом душі, по людському обов’язку у вільний від роботи час вони йдуть у притулок для сліпих дітей-сиріт, в колонію прокажених. Взагалі, соціальна свідомість і активність, діяльне милосердя – яскрава прикмета маратхського суспільства. Кожен вносить свою долю – конкретною допомогою, посильною фінансовою субсидією чи просто розумною порадою.

Якось одна бенгалка зауважила: «маратхські жінки виключно працелюбні і завжди легко народжують». Маратхкі дійсно з ранку до вечора в роботі – вдома чи або на службі, витривалості їх можна позаздрити. При цьому їх не покидає хороший настрій і здоровий оптимізм. А працьовиті оптимістичні жінки завжди легко народжують. Житла маратхів – прості, невигадливі, одяг – практичний. Але маратхі багато читають і багато думають, володіють чудовим почуттям гумору.

Одна російська жінка, яка вийшла заміж за індійця, і живе в Пуні, сказала: «Їжа маратхів – бр-р! Вони в кожну страву – солону чи, гостру – додають цукор ». Уявлення це невірно, солодке – лише складова частина їжі взагалі, але не кожної страви. До речі, давні індійці, мудрість яких визнана всім сучасним світом, стверджували: «Їжа смачна тільки в тому випадку, коли викликає шість смакових відчуттів: солодкість, солоність, гіркота, гострота, терпкість, кислота». Подібне твердження можна прикласти і до людського характеру – переважання якоїсь одної чесноти або недоліку в людині завжди нудно і стомливо та зовсім не свідчить про цілісність натури.

Автор: Ірина Глушкова.

P. S. Духи вещают: А еще, поскольку маратхи очень способные во всевозможных логических и математических вещах (многовековая традиция игры в шахматы проявляется) то у них можно запросто оформить заказ реферата по математики или даже программированию и не переживать за качество проделанной работы.