Кожна релігійна споруда стає «центром Всесвіту», коли нога віруючого ступає на її підлогу. Цю думку яскраво ілюструють мечеті, що будувалися впродовж останніх тринадцяти сторіч на просторі від Іспанії до Індії. Мечеті призначено для моління, але вони, до певної міри, служать і культурно-освітніми осередками. В них навчають багатьом наукам — від арабської мови й основ ісламської теології до юриспруденції, географії, медицини та астрономії. Зв’язки з владою, впливовими і благочестивими громадянами підносять мечеті на один щабель з такими наріжними соціальними установами, як лікарні, богадільні, вищі та середні учбові заклади.

А втім, розташування мечетей в самому серці міста, в оточенні базару з його велелюдним ремісництвом, у точці, з якої розгортається величезна міська спіраль, свідчить про те, що вони мають безпосереднє, суттєве й універсальне покликання — за ними звіряють свій пульс ісламські громади всього світу.

П’ять стовпів ісламу

У мечетях моляться — тобто виконують і найголовніший з п’яти обов’язків, які утворюють «п’ять стовпів ісламу». Індивідуальна молитва завершується тим, що мусульманин падає ниць, торкаючись підлоги своїм чолом. Слово «мусульманин» означає «людина, яка кориться Богові» й походить саме від цього обряду покори. Хоч би де перебував віруючий, він виконує цей акт п’ять разів на день.

Колективні молитви в місцях богослужіння, на які збирається щонайменше сорок чоловік, зміцнюють зв’язки всередині громади, і умми, що єднається не кровними узами, як плем’я, а вірою. Великі мечеті, що в них творять такі молитви, називаються джамі, від слова джам — збори, яке також означає п’ятницю — юм ель джама, тобто день зібрання.

Молитва Пророка

622 року, повернувшись із Медини, Пророк збудував найпершу мечеть. Щоб ніхто не заважав збиратися правовірним, обгородили широкий майдан. Стіни з необпаленої цегли зводилися на камінних підвалинах, з трьох боків відкрилися портали із кам’яними стовпами обабіч. Спершу Пророк і правовірні молилися обличчям до Єрусалима, й тому впродовж певного часу напрямок молитви, або кібла, був перпендикулярний до північної стіни споруди.

Два ряди пальмових стовбурів підтримували дах з пальмового листя й глини, який утворював затінок. Таке святилище із глини й пальм, з осяяними сонцем та затіненими ділянками, мало символізувати нематеріальність споруди.

У завойованих містах мечеті часом утворювалися в храмах інших релігій або зводилися на традиційних місцях богослужіння. Вдавалися до простих геометричних форм — прямокутників і квадратів. Проте поступово, під впливом літургії, місцевих звичаїв та клімату, архітектура мечетей зазнавала змін. З естетичного погляду значний крок було зроблено у VIII столітті, коли виникла архітектура халіфату — імперський стиль, що розквітнув при зіткненні з попередніми цивілізаціями.

Після розриву з мединськими євреями Мухаммед відвернув кіблу від Єрусалима до Мекки, зробивши її перпендикулярною до південної стіни мечеті.

Духовне і мирське

Покої Пророка і, що не менш важливо, кімнати його дружин виходили у двір мечеті, який невдовзі перетворився на громадське місце для багатьох цілей — догляду за пораненими, відпочинку, дискусій і навіть для утримання полонених. У цьому серці нової громади Мухаммед творив молитви й відправляв богослужіння, вимагаючи покори тільки одному єдиному Богові й дотримання соціального закону. Тут він реалізовував себе як релігійний і політичний вождь ісламу.

У мединській мечеті Пророк сидів обличчям до прихожан на мімбарі, своєрідному амвоні в центрі стіни кібла. Мімбар було виготовлено з тамариндового дерева і встановлено на підвищенні з двох сходинок. У правому поруччі мімбара було срібне гніздо, очевидно, для списа, який Пророк тримав перед собою, вказуючи напрям молитви. Згодом хутба — особа, що вела богослужіння, тримала меч або бойовий прапор. А оскільки, як відомо, іслам не має священиків, то імам, який керував молитвою, насправді був духовний, мирський і військовий голова громади.

Мімбар, отже, символізує злиття світської і релігійної влади. З естетичного погляду він був одним з найперших релігійних символів, що зазнав великих змін. Висота мімбара зросла, перед сходинками поставили двері, а над ним спорудили баню, на знак святості особи, яка його посідає.

У стіні кібла є ніша чи порожнина, відома як міхраб, що вказує напрям до Мекки. Після смерті Пророка вона стала символізувати його присутність і через нього присутність Бога, чиїм посланцем був Мухаммед. У кожній мечеті має бути міхраб.

Цю нішу доповнено банею, форма якої символізує божественне склепіння ще від античних часів. У ніші не повинно бути скульптурного чи якогось іншого зображення Пророка. Справді, іслам забороняє зображати живі істоти, бо тільки Бог має право вдихнути життя в ту чи ту постать, і будь-яка спроба дорівняти людське творіння до Божого вважається блюзнірством. А втім, оздоблення міхраба, святая святих, надзвичайно пишне і часто переходить на стіни довкола ніші. Це оздоблення відтворює головну мистецьку течію в кожній окремій місцевості.

Мечеті — то закриті споруди, де головні фасади містяться всередині — довкола подвір’я чи з боку молитовної зали. Мечеть звичайно має вежу, або мінарет з вершини якого муедзин закликає правовірних на молитву. На форму і функції мінаретів вплинули християнські дзвіниці й вежі візантійських фортець. Вони втілюють силу, що здійснює зв’язок внутрішнього простору — мечеті і зовнішнього простору — міста і водночас є естетичним символом.

На подвір’ї перед молитовною залою є джерело для омивання, що має форму відкритого чи закритого басейну, біля якого мусульмани можуть досягти стану моральної і фізичної чистоти, необхідного для молитви.

Арабський період

Більшість великих мечетей було збудовано за епохи халіфів Омейядів (661—750 р.) та Аббасидів (750—1258 р.), іншими словами, за арабського періоду історії ісламу. Загальними рисами ці мечеті повторювали стародавні споруди, але, водночас, вони будувалися в країнах із самобутніми художніми традиціями, коли залучали місцевих ремісників. Тож ісламське образотворче мистецтво й архітектура цього періоду позначені впливом цивілізацій, що розквітли в давнину у тих країнах, а мечеті стали нагадувати християнські базиліки, візантійські палаци чи перські зали для зібрань. Місцеві традиції й надалі впливали на розвиток мечетей упродовж наступних сторіч.

У Сирії Велику Дамаську Мечеть споруджено у восьмому столітті на місці храму Юпітера, що свого часу був перебудований у церкву св. Івана Хрестителя. У плані вона утворює прямокутник, накреслений за законами золотого числа античних архітекторів. Центральний неф мечеті зорієнтовано у напрямку Мекки, він вищий і ширший, ніж бокові вівтарі, і наголошує таким чином на величності споруди та її політичній ролі як Великої Мечеті імперії. Поруч із міхрабом у молитовній залі є купол, який позначає місце, відведене для правителя. Візантійський вплив легко простежити в конструкції, а також у геометричних і рослинних мотивах декоративних мозаїк.

Так само туніська Велика Мечеть Кайруана (836 p.), схожа на велику літеру «Т», нагадує західні церкви. Цей же вплив позначився на Великій Кордовській Мечеті в Іспанії (785 p.).
В Іраку династія Аббасидів спершу обрала своєю столицею Багдад, але потім (між 833 і 889 роками) перенесла її до Самарри. Велику мечеть споруджено із пустотілої цегли — типового місцевого матеріалу. В плані вона точно повторює мечеть у Медині. І навпаки, її спіральні мінарети навіяні зіккуратами Месопотамії. У Каїрі простий проект і врівноважені пропорції мечеті Ібн Тулуна (879 р.) свідчать про бажання повернутися до витоків. Так само, як і в Кайруанській Мечеті, в ній відчутні сила й стриманість західного цистерціанського мистецтва. Ці дві мечеті є матеріальним втіленням духовного послання релігії, зведеного до найсуттєвішого і зрозумілого всім.

Перські та турецькі мечеті

У Персії за династії Сельджуків, починаючи від одинадцятого сторіччя, впроваджувався новий стиль, який став згодом домінуючим. Це мечеть з чотирма айванами, що виходять на центральне подвір’я. Айван являє собою склепінчасту залу, закриту з трьох боків. То — своєрідний монументальний ґанок, що символізує єднання з божественним світом.

Тоді як арабські мечеті будували методом нагромадження, ці мечеті симетричні щодо центральної точки, і їхні плани легко розпізнати як ззовні, так і зсередини будівлі. Масджиде-шах, чи Царствена Мечеть в Ісфагані (початок сімнадцятого століття), є яскравим прикладом цієї сильної архітектурної єдності.

В Індії, де простежується іранський вплив на будові мінаретів і вхідних порталів під час правління Великих Моголів був запроваджений оригінальний проект Великої Делійської Мечеті, спорудженої 1650 року. В індійських мечетей порівняно невеликі молитовні зали, накриті куполом, і дуже просторі подвір’я. Вони призначені для велелюдних зібрань і відповідають кліматові, придатному для молитов просто неба.

Оттоманські мечеті мають виразну логіку й побудовані на геометричних лініях довкола центрального простору. Перетворення християнського собору Святої Софії в Константинополі на мусульманський храм надихнуло Мімара Сінана, архітектора султана Сулеймана Пишного, в шістнадцятому сторіччі створити оригінальний імперський стиль. Складне переплетіння куполів та напівкуполів у його мечетях звеличує владу султана — Божої тіні на землі.

А втім, якою б мечеть не була — арабською, турецькою чи перською, вона являє собою мікросвіт, що його правовірний мусить інтуїтивно розтлумачити за допомогою віри. Бо сказано в Корані: «Ми показуємо знаки тим, хто розуміє».