Якось раз я повертався в машині зі зйомок пейзажів в околицях Лхаси. У міських воріт мене зупинив захеканий слуга Далай-лами. Він повідомив мені, що мене всюди розшукують: наказано негайно з’явитися в Літній палац безцінного Правителя. Останнім часом я кілька разів бачив зблизька Далай-ламу: він удостоїв мене хвилинної уваги під час великої аудієнції, а потім мене кілька разів запрошували в Літній палац – полагодити іноземний кінопроектор і показувати фільми Далай-ламі. Я вирішив, що і на цей раз я знадоблюся як механік, щоб полагодити якусь поломку апарату.

Біля воріт мене чекали двоє лам. Вони замахали руками, закликаючи мене поквапитись. Я пройшов під Внутрішній сад і зустрів там Лобсанга. Юнак щось схвильовано прошепотів і сунув мені в руки білий шарф. У мене тьохнуло серце: значить, його брат удостоює мене особистої аудієнції!

Я попрямував до того залу палацу, який був перероблений під невеликий кінозал. Двері кінозалу розчинилися – переді мною стояло живе божество. Я поспішив низько вклонитися йому і простягнув двома руками білий шарф. Мені було ніяково, що зустріч відбувається на порозі і Богоправитель сам вийшов назустріч. Далай-лама прийняв лівою рукою шарф, а правою за звичкою благословив візитера. Але жест здався мені не стільки церемоніальним, стільки хлоп’ячої радості з приводу отриманої іграшки було в ньому!

У кінозалі мене чекали троє лам, поблажливо вклонилися мені при вході. Моя поява у святая святих не в якості механіка їх не радувала, але й відкрито суперечити первосвященику вони не сміли.

Сам юний правитель був куди сердечніше. Сяючи щастям, він засипав мене питаннями. Так людина, яка довгі роки на самоті ламала голову над безліччю проблем, поспішає виговоритися у присутності першого гідного уваги співрозмовника. Він поспішав все зробити відразу. Не давши часу толком відповісти, потягнув мене до кінопроектору – показати новий фільм про Японію. Це була документальна стрічка про капітуляцію країни Висхідного Сонця. Далай-лама сів зі мною в темній кінопроекторній, а лам посадив у залі.

Поки я налагоджував апарат, Далай-лама спритно допомагав мені. Виявляється, він всю зиму самостійно вивчав роботу кінопроектора, без інструкції розібрав і зібрав його. Так я вперше познайомився з найважливішою рисою характеру цього хлопчика: прагненням у всьому докопатися до суті, не беручи нічого на віру.

Хлопчик був явно технічно обдарований. Чи всякий англійський підліток чотирнадцяти років зміг би розібрати і зібрати, не зіпсувавши, кінопроектор? Під час перегляду фільму Далай-лама, вперше сидів так близько від мене, рвучко хапав мене за руку в найдраматичніших місцях. Вперше в житті він залишився наодинці з європейцем, і це анітрохи не бентежило його. Можна було повірити, що це – той самий малюк, який закричав колись: «Сера лама! Сера лама!».

Далай-лама сунув мені в руки мікрофон і попросив коментувати фільм, а сам кинувся до віконця – подивитися, як голос з нізвідки злякає лам. Так і сталося. Особливо засовалися вони через інтонацію мого голосу: я говорив самою звичайною мовою, без улесливих і принижених інтонацій, які мали бути в присутності Богоправителя.

Потім Далай-лама велів показати фільм, знятий мною в Лхасі. Це були кадри Малого новорічного святкування. Навіть манірні лами ожили, побачивши себе на екрані. Вибухом сміху зустріли вони кадри, в яких один з міністрів був знятий сплячим під час церемонії. Сміх був незлобливий: всякий сановник знає, як важко боротися зі сном під час нескінченних урочистостей. (Чутка про те, що Далай-лама бачив на екрані гріх міністра, облетіла столицю, і тому всі чиновники і лами підтягувалися і бадьоро лупали очі, коли з’являвся я з камерою).

Я з цікавістю зиркав на Далай-ламу, поки він дивився мій фільм. Він бурхливо реагував на побачене. До чого живий хлопчина! Я в свою чергу попросив його показати фільм, який він зняв сам. Він відмовлявся: ніяково-де показувати учнівський досвід після настільки професійного фільму. Але мене цікавило, що саме він став знімати. Виявилося: панораму долини навколо Лхаси, вершників і каравани, що йдуть до столиці, великі плани міста, палацового кухаря. Для першої спроби знято непогано.

Після перегляду Далай-лама рухом руки відправив лам геть. Я відзначив про себе, що цей хлопчик зовсім не маріонетка в руках дорослих, як я передбачав раніше. Залишившись самі, ми сіли на килими в залі для глядачів – меблів в палаці не було, і моя звичка сидіти по-східному виручила мене і на цей раз. Правда, спершу я відмовлявся сідати, пам’ятаючи, що навіть міністри не сміють сидіти в присутності Його Святості. Але хлопчик просто потягнув мене за рукав, і я здався.

Кунг’юн зізнався, що давно мріяв поговорити з європейцем, побільше довідатися про навколишній світ. Регент, звичайно, буде незадоволений, але він вже придумав, як виправдатись. Бесіда протікала стрімко. Далай-лама був вражений, що мені лише 37 років. Як і інші тибетці, він приймав моє світле волосся за сивину. В моїй особі його, знову ж таки, як всіх тибетців, смішила непомірна довжина носа. А про волосся на моїх пальцях він зауважив з посмішкою. «Хайнріх, ви волосаті, як мавпа». Але я не образився: за легендою, тибетці ведуть рід від єднання бога Ченрезі і жінки-демона, до якої він з’явився в подобі мавпи. В устах втілення бога Ченрезі порівняння з мавпою звучало компліментом.

Хлопчик здався мені більш щуплим, ніж звичайний тибетський підліток. Його вузькі монгольські очі були виразні, живі і симпатичні. Щоки розгорілися від збудження, викликаного розмовою з чужинцем. Вуха справді були неймовірно відстовбурчені – найвірніша ознака Бодхісаттви. Навіть незвично довге волосся не приховували цього. Він був високий, але від довгих сидінь над книгами, на жаль, згорбився. Ще я звернув увагу на витончені руки з довгими пальцями, які він вмів дивно смиряти. Я ж за його здивованим поглядом зрозумів, що моя європейська жестикуляція дивує його – тибетці дуже економні в жестах. Хлопчик був у червоному вбранні ченця, колись наказаного Буддою, і його костюм не відрізнявся від одягу вищого духовенства.

Але до чого ж розрізнені були його знання, почерпнуті з книг і газет! У хлопчика була семитомного історія другої світової війни, яку він наказав перекласти на тибетську мову. Він розрізняв моделі літаків, танків та автомобілів. Знав Черчилля, Ейзенхауера, Молотова, але люди і події не зв’язувалися в його свідомості в цільну картину світу – позначалась відсутність широко освічених наставників. Навіть я, чоловік не настільки вже великих знань, вмить допоміг йому вирішити безліч питань про світ поза Тибету.

Після декількох годин бесіди нас перервали: лама, який стежить за здоров’ям Його Святості, оголосив, що настав час денної трапези. Я встав з наміром попрощатися. Але Богоправитель потягнув мене на підлогу і звелів ламі зайти пізніше. Він дістав зошит з якимись малюнками і соромливо попросив перевірити його. Малюнки виявилися зображеннями великих латинських букв. Ні, яка широта інтересів, яка допитливість і наполегливість! Виснажливе вивчення релігійних книг, читання журналів і газет, спроби розібратися в механіці – і ще тяга до європейських мов! Словом, через годину лама застав нас за захопленим вивченням англійської граматики. На цей раз він наполіг на трапезі – сир, білий хліб і солодощі. Я шанобливо відмовився від пропозиції пообідати разом, тоді Далай-лама сам загорнув мені сиру і солодощів в шматок білого полотна. На прощання він потиснув мені руку.

Йдучи по безлюдному саду, відчиняючи хвіртку, я схвильовано думав, що провів 5 годин наодинці з першою людиною в державі. Охоронці, які встигли змінитися за цей час, оторопіло віддали мені честь зброєю. По дорозі до Лхаси тільки вузлик з їжею на задньому сидінні машини підтверджував, що мені все це не приснилось. Чи багато хто з європейців удостоювався багатогодинної бесіди наодинці з Далай-ламою?

Чи треба говорити, як окрилили мене нові обов’язки. Я мав намір заробляти на життя в Лхасі навчанням дітей шляхетних батьків. Але чи смів я мріяти, що стану вчителем самого Далай-лами? До того ж наскільки цікаво бути вчителем такого обдарованого учня, познайомити з скарбами західної цивілізації правителя країни розміром з Францію, Іспанію і Німеччину, разом взяті!

Далі буде.

Автор: Хайнрік Херрер.