Плазуни у великому пантеоні тварин-богів завжди займали особливе місце. Дослідники релігій навіть виділяють з зоолатричних культів офіолатрію (поклоніння зміям) – культ, що стоїть осібно. Як виникло це шанування і де його коріння – відповісти не так-то просто. Первісна людина, як відомо, не виділяла себе з природи, вбачаючи в тваринах або братів, або предків, засновників роду. Одних тварин вона робила тотемом – прабатьком тому, що ті були основним об’єктом полювання, інших – тому, що вони викликали страх.

Рептилій скоріше можна віднести до другого, «промислового культу» вони не породили, для первісних мисливців були випадковою здобиччю. Дивовижна невідповідність між скромними розмірами отруйних змій і травмою, яку вони завдають (два крихітних проколи в шкірі і як наслідок – довгі страждання і часто смерть), створювало до змій особливе ставлення. Вшановуючи змій, первісна людина, очевидно, не відчувала перед ними панічного страху. Мандрівники-натуралісти розповідають, що багато племен Африки, Південної Америки, Південно-Східної Азії проявляють разючу безстрашність і холоднокровність стосовно отруйних змій. Навіть дітлахи грають з деякими видами вкрай отруйних рептилій, таких, як габонські або шумливі гадюки, чітко знаючи їх повадки, передбачаючи, коли події приймають загрозливий поворот.

Люди здавна осягали спосіб життя, поведінку плазунів. Вражали їх уяву величезні пітони та удави: годинами лежать вони в засідці і раптом стрімко вибухають в неймовірному за швидкістю і координованості кидку, нападаючи на здобич. І здобич ця найрізноманітніша. Відомий випадок, коли з шлунку п’ятиметрового пітона витягли дорослого леопарда. Вражаюче було навіть не те, що пітон цілком заковтнув леопарда. На шкірі у змії не залишилося ні єдиної подряпини. Леопард, хижак з блискавичною реакцією, був атакований і задушений так швидко, що не встиг пустити в хід кігті й ікла.

А немигаючий погляд, що породив легенду про зміїний гіпноз, здатність постити місяцями або навіть роками, пролазити в найменші отвори, рухатися безшумно, від скам’янілості переходити до стрімкої атаки, разити здобич наосліп, в повній нічній темряві – хіба всього цього було мало для того, щоб наділити змій надприродними якостями і звести в ранг божества?

Географія офіолатричних культів обширна. Змій шанують всюди, де вони є. Змії – тотеми багатьох австралійських племен. Особливу роль відіграє у них ромбічний пітон: при обрядах ініціації, посвячення в дорослі, юнаки повинні з’їсти його серце. Ієрогліфовий пітон визнаний тотемом у мандінго та інших народів Західної Африки. У Дагомеї, наприклад, священним пітонам надавали просторі хатини. Вважалося, що вони відвідують кожного новонародженого в перші вісім днів після народження.

Гримучих змій шанували північноамериканські індіанці, особливо хопі й шошони, яких так і звали: «зміїні індіанці». Від місцевого скороченої назви гримучої змії «надовессіу» пішла назва цілого союзу племен – «сіу», які чинили запеклий опір білим завойовникам Далекого Заходу.

Племена, що мали своїм тотемом змій, піддавали «інородців» тотемічному випробуванню – ордалії. За свідченням стародавнього історика Варрона, жерці народу, що жив на території Малої Азії і названого «офіогенамі» («народжені змією»), перевіряли родову приналежність незнайомців по наслідкам … зміїного укусу.

Здатність змій до безшумної появи та зникнення, їх «всюди проникність» породили уявлення про них як про надійне вмістилище для душ померлих. В це вірили і стародавні єгиптяни, і банту, і зулуси, і бушмени. Африканці вважали, що в змій обертаються лише душі добрих людей, а плем’я масаїв бачило в них місце заспокоєння лише для почесних душ вождів і чаклунів. Англійський зоолог Дж. Кенсдейл розповідає про те, як, дізнавшись про смерть жінки від укусу змії в одному з сіл Гани, він висловив жаль вождю, що не зміг її вчасно врятувати. Однак вождь заперечив, що рятувати її взагалі не слід було, оскільки в образі змії до неї явився ображений нині покійний родич і таким чином помстився за образу.

Обожнювання тварин, так сказати зоолатрія в її чистому вигляді, існувала не тільки в епоху первіснообщинних відносин, а й в класових суспільствах. Змій шанували фессалійці Стародавньої Греції, зі зміями був пов’язаний образ богині Афіни, в змію міг перетворюватися бог Протей. Змії жили в храмі Ерехтея – бога плуга і оранки. Але найтісніше в поданні греків ці плазуни були пов’язані з культом Асклепія, або Ескулапа, – бога лікування. Вони обвивали його жезл – кадуцей. За переказами, змія, що жила в Епідаврському храмі, присвяченому Асклепію, позбавила Рим від чуми, вирушивши з послами Риму на кораблі. До речі, цей вид, «який врятував Рим», так і отримав в науці назву «ескулапова». Він мешкає в Південній і Південно-Східній Європі, зустрічається і у нас, на півдні України. Жезл Ескулапа став прообразом символу лікування – змії, яка обвила чашу.

У релігії ацтеків верховний бог Кетцалькоатль зображувався у вигляді пернатої змії. Кобра була тотемом одного з дравідських родів в Індії, і до сих пір в буддизмі збереглося її шанування. Зміїне м’ясо, за уявленнями давніх слов’ян і германців, відкривало таємниці мови тварин, робило людину спритною і хитрою. Вужі в Центральній Європі, а полози в Південній досі вважаються вісниками щастя, є покровителем людини; не можна їх вбивати, завдавати їм шкоди.

На зміїну отруту люди звернули увагу вже давно. Понтійський цар Мітрідат VI Євпатор (II-I ст. до н. е. ) старанно займався дослідженням дії різних отрут, в тому числі і зміїної, на організм людини, використовуючи для цієї мети засуджених до смерті злочинців. На основі дослідів Мітрідат і придворні лікарі створили складну універсальну протиотруту «терьякі», що широко застосовувалася протягом декількох століть. Знаменита єгипетська цариця Клеопатра (I ст. до н. е.), теж цікавилася властивостями отрут, згідно з переказами, скінчила життя самогубством. Її вкусила кобра, а, по єгипетським уявленням, укус отруйної змії обіцяв безсмертя.

Вчені стародавнього Сходу – Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), Зайнуддін Абу Ібрагім Джурджані внесли свою лепту у вивчення отруйних змій. Зокрема, останній, набагато випередивши погляди своїх сучасників, заявив: «Зміїна отрута вбиває швидко не тому, що є холодною, а тому, що обумовлює в короткий термін згортання крові в серці».

У XVII – XVIII століттях піонерами експериментального вивчення отрут змій були італійці Франческо Реді і Феліче Фонтану. Вельми своєрідно Реді намагався довести, що отруйним початком є не жовч і слина гадюки, як тоді вважалося, а її отрута. Для цього він випив жовч і слину змій у присутності тосканського герцога. Для такої демонстрації, безумовно, потрібна була неабияка сміливість, тому що тільки зараз ми знаємо достовірно, що випий Реді хоч літр найчистішої зміїної отрути, з ним не трапилося б біди, бо будь-яка зміїна отрута нешкідлива, якщо не потрапляє безпосередньо в кров.

Довгий час зміїна отрута використовувалася як протиотрута. Тільки наприкінці 19-го – початку 20-го століття французькі вчені А. Кальметта і Ц. Фізалі розробили способи отримання протизміїних сироваток з крові тварин. І майже відразу ж виник перший серпентарій – знаменитий Бутантан в Сан-Паулу.

На ідею використання отрут в якості лікарських засобів медиків наштовхнув випадок, який стався з одним хворим-епілептиком в США. Після укусу гримучої змії у нього припинилися напади хвороби. Експерименти з отрутами інших змій показали, що, наприклад, фракції отрути кобри можна використовувати при захворюваннях центральної нервової системи, при бронхіальній астмі, спазмах судин серця. Отрути гадюкових змій застосовуються як знеболюючий засіб.

За останній час наука відкрила чимало дивовижних властивостей отрути змій. Сфера застосування її зростає з кожним днем. Як і в інших випадках, людина подолала забобонний страх перед цими представниками земної фауни, вивчила ту страшну зброю, якою наділила їх природа, і обернула її до свого блага.

Автор: А. Чегодаев.