Дослідження порівняльного мовознавства підтверджують існування стародавньої індоєвропейської спільності, виразні сліди цієї спільності збереглися у фольклорі. «Наскрізні» образи, що зустрічаються в давніх традиціях культур Сходу і Заходу, не завжди ясні сюжети і символи змушують працювати і уяву і розум. Чи спільними законами становлення людської свідомості вони диктувалися і, можливо, цим тоді пояснюється їх подібність? Або були у кожного племені, яке покидало древню прабатьківщину, спеціальні люди – жерці, барди, співаки, чия пам’ять втримувала знання про той віддалений час, коли всі вони мали одну, спільну прабатьківщину?

Багато вчених вважають прабатьківщиною індоєвропейців Схід, зокрема – Трансгімалаї. Текли століття. Все далі йшли племена від своєї давньої спільної вітчизни, однак усна традиція зберігала загальні оповіді. Перекази говорять, що в стародавній Індії казкарі – знавці пуран («сказань древніх часів») шанувалися вище брахманів і кшатріїв.

У I тисячолітті до н. е. в Індії поширюються таємні навчання шраманів – мандрівних проповідників. Вони протистояли закостенілим доктринам офіційної ведійської релігії. Навчання шраманів отримали назву «Упанішад» (біля ніг вчителя). Можливо, саме в Упанішадах збереглися в більш чистій формі древні знання. Одним з них іноді називають і буддизм.

В елліністичну епоху тайновчення індійців проникають у греко-римський світ, в основному через Олександрію. З Єгипту ниточка тягнеться до Європи – до єретиків – слов’янських богомілів, катарів і альбігойців Західної Європи. Після розгрому альбігойців на початку XIII століття їхні ідеї могли проникнути на Русь через її західний форпост – Смоленськ.

Але ця зовні чітка схема завідомо спрощує картину. Прямі шляхи виявляються на ділі складними роздоріжжями. Не було якихось одноразових запозичень. Правильніше представити їх хвилями, що постійно набігають на берег, залишають на ньому свої сліди, – але берег залишається берегом!

Але коли ж оповіді про Грааль могли проникнути на руський грунт? Відомо, що кельтська місія у моравських слов’ян була наприкінці VIII століття. Зауважимо, що якраз до того часу британські легенди відносять явище рукописів Христа про Грааль. Чи не звідси «книги Христа» в храмі на острові із віршів про Голубину книгу?

З кельтами пов’язаний ще один важливий момент. Кельтських співаків – провидців називали філідами. Слово це має ту ж основу, що й ім’я слов’янського бога Велеса, який вважався особливо пов’язаним з «потойбічним» світом. Віщий руський співак Боян – «Велесів онук». Час панування філідів в культурі Ірландії -V- IX століття, тобто від християнізації до навали варягів. І кельтська місія у слов’ян потрапляє в цей період.

І ось що дивно. Куди б не проникали нові вчення Сходу – давньої прабатьківщини і кельтів, і скандинавів, і слов’ян – всюди вони знаходили людей, здатних зрозуміти, розшифрувати їх справжній сенс. Чи не були ці люди спадкоємцями стародавніх традицій, поширених на загальній прабатьківщині і кельтів, і скандинавів, і слов’ян. Чи не тому не сприймали образи ці як чужі, що була у них якась спільна основа з місцевими? Уявлення про священний камінь , який відзначає центр світу і пов’язаний з потрійним законом буття; різні форми цього закону – і релігійно-міфологічні, і майже математичні; єдина колірна символіка; космогонічні таїнства, що повторюються в річному колі свят, – всі ці накопичення вікових знань були в цілому знайомі і слов’янським сказителям, і тим , хто приходив до них з далеких (але не чужих!) країн, рятуючись від гніту світської або духовної влади, зберігаючи в пам’яті найцінніше і найсвятіше, що у нього було – нездолані ніякими гоніннями Глибинні книги.

Мабуть, усвідомлювана в давнину глибинна єдність людської культури була згодом втрачена. На древо народної пам’яті постійно обрушувалися удари церковної сокири. Колишня єдність збереглася лише осколками в піснях, билинах, казках, у єретичних творах, переказах. Але і спадщина, яка збереглась всупереч всьому надає унікальну можливість виявити потаємні зв’язки минулих культур в їх цілісності, знайти сліди становлення тих цінностей, які ми називаємо сьогодні загальнолюдськими.

Автор: Є. Лазарєв.