Убогість була їх прикметою і девізом. Вони збирали гроші на храми, не залишаючи собі ні гроша. Голена голова, темно-сіра ряса з неодмінними латками, замість пояса – вовняний шнур з трьома вузлами, пам’яткою про дані обітниці (цнотливість, послух, жебрацтво). Така зовнішність монаха-бернардинця. А ось його ідеальний характер. Ревна релігійність і веселість вдачі, скромність і товариськість, богословська досвідченість і вміння проповідувати мовою вулиці. Бернардинець всюдисущий, він вічний мандрівник і тому рознощик новин і свіжих анекдотів. Але коли він розповідає про муки Христа, то по щоках його течуть справжні сльози. Бернардинець бідний і постійно голодний, але він не постник – вовчий апетит ченців увійшов в приказку.

Орден бернардинів, що виник в XV столітті, став популярний у Європі. Монахів запросив на свої землі польський король, незабаром вони потрапили в Литву. У Вільно стараннями воєводи і кардинала їм був влаштований монастир – у підніжжя Замкової гори, в закруті річки Вільняле, в садах, що належали литовським правителям.

Спочатку монастир був дерев’яний, як, ймовірно і стоячий неподалік старий віленський храм святої Они (Анни). На рубежі XVI століття Вільно почали посилено зміцнювати. Королівський указ звільняв Віленц від військової повинності з тим щоб вони обнесли місто стіною і заодно зменшили число воріт. Селянам, які їдуть в місто на торг, пропонувалося замість в’їзної пені привозити з собою камінь для будівництва. Камінь в Литві – дефіцит. Це і породило незвичайне архітектурне явище – цегляну готику. З крихкого матеріалу споруджувалися ажурні, спрямовані вгору костели. Самий чудовий з них – костел святої Анни. Поруч – монастирський собор в ім’я святих Франциска Ассізького і Бернардина Сієнського, патронів ордена.

Ставлячи замість дерев’яного кам’яний костел, ченці наблизили його до костелу Анни, а згодом навіть з’єднали коридором. Такої щільності церковна готика не досягає, мабуть, ніде. Фасад костелу Они до того ж висунутий на вулицю. І без того виразний він ще більше звертає на себе увагу А навпроти нього – ще один шедевр, костел святого Михайла…

У важкої стіни монастиря з’явилася знаменита каплиця з «сходами Христовими», по ним віруючі на колінах повзли вгору, туди, де в ніші стояла статуя Спасителя в терновому вінці. А віленські слюсарі прибудували до Бернардинського костелу свою капличку, все начиння в ній – візерункове панікадило, свічники й інше – були майстерно викувані зі сталі і заліза. Каплицю в побуті так і звали «слюсарною». Обростав монастир і міцними житловими будівлями, багатів сад.

Облаштовуючись, бернардинці століття від століття ставали все більш осілими. Давно вже було вирішено, що право на спільну власність вони все-таки мають, а їх обітниця жебрацтва – індивідуальна. Однак, за відгуками сучасників в Литві а XIX столітті ще зустрічалися, так сказати, хрестоматійні бернардинці. Правда, залишилося їх зовсім небагато, в 1860-ті роки монастир був закритий. Так само як і обитель бернардинок по ту сторону Вільняле. Вона була з’єднана з костелом Франциска і Бернардина критим переходом, який вів на особливий жіночий клірос. Власного храму у бернардинок ніколи не було.

P. S. Духи вещают: А еще некоторые церкви и монастыри этого монашеского ордена бернардинцев отличались определенных комфортом, неожиданным для монашеского ордена, призвано вести аскетическую жизнь. Не так чтобы очень, но какой-нибудь водяной теплый пол призванный согревать монахов в суровые зимние дни был вполне в порядке вещей.