Багато сучасних освічених шаманів (серед яких навіть є і кандидати, і доктори наук) деколи вдаються до психоаналітичної і метафізичної термінології. Тим не менше, абстрактні явища, як би їх не називали, мають особливий засіб матеріалізації – ритуальну скульптуру. Поширене уявлення про те, що чукча або нанаец поклоняються грубо обструганій деревинці – не більше ніж наслідок нашого європейського невігластва.

Навряд чи ми взагалі здатні до кінця зрозумілий їхній світ. Але все ж потрібно мати на увазі, що національна естетика вторинна по відношенню до сакральних почуттів. Ритуальна скульптура насамперед відтворює енергетичні канали, по яких циркулює невидима субстанція життя, власні уявлення про яку притаманні кожному народові.

Жерці культу Діоніса в античній Греції зображували свого бога у вигляді кам’яного стовпа з очима і фалосом. У давньокитайській символіці з її перетікаючими одна в одну «комами» і S-подібними лініями образи культових тварин відтворюють космогонічні сюжети. Кругообіг життєвих сил і боротьба двох космічних начал уособлюються у фігурках, хижаках, котрі вгризаються у власний хвіст, вивернутих тілах грифонів і оленів.

Примітивні по техніці виконання, але вчинені у своїй експресії статуї Севен – духів-покровителів народів Нижнього Амура – може вирізати кожен чоловік, але обов’язково під керівництвом шамана. Тільки жерцеві відомо, які штрихи зможуть оживити фігурку, а інакше місце їй буде де-небудь в сувенірній крамниці.

Духи-помічники самі вибирають шамана, обранець повинен бути сильною особистістю, щоб керувати ними і спілкуватися з верховними богами. На Амурі це тигр і ведмідь, господарі тайги. Про них говорять з особливою повагою, з ними не жартують. Порушення порядку і в лісі, і в суспільстві вони сприймуть як особисту образу і покарають рід кривдника. Одна жінка повідала нам трагічну історію свого роду, на якому лежало прокляття Господаря-тигра. «Все почалося через мою прабабцю. Тоді вона молода була, дурна. Одного разу балувалась в лісі з двома сестрами, і стали вони над Господарем сміятися. Тут він візьми та покажись в справжньому обличчі величезного тигра. І всі троє зійшли з розуму і незабаром померли. З тих пір у нас в роду кішки не живуть, дохнуть. І в кожного з нас жах може викликати навіть маленьке кошеня. Скільки разів сама його зазнавала. Тому-то нікому з нашого роду не щастило ні в чому – ні в родині, ні на роботі, ні на полюванні. Шамани кажуть, прокляв нас Господар, а раз так, то і зробити ні чого не можна».

Люди в традиційному суспільстві перебувають у стані рівноваги з одухотвореною природою, вона визначає не тільки їх спосіб життя, але і спосіб мислення. До загибелі людини на полюванні або рибалці ставляться спокійно: мовляв, «ми ж у Господаря беремо, от і він бере у нас». Якщо людина тоне, то релігійна етика забороняє її рятувати, адже жертва обрана Духом-господарем води. Більш того, якщо сам випливе, можуть і втопити.

Шаман у відносинах з духами відстоює інтереси суспільства і намагається домовитись про можливості заміни жертви якимись еквівалентами. Так, згідно з переказами, в обрядах жертвопринесення в стародавній Японії людей замінювали ляльками.

Флюїди життєвої сили пов’язують між собою тих, що живуть і тих, що жили, нащадків і предків. Це видно на прикладі шаманських родів, в яких особливості психіки передаються у спадок, і після смерті старого шамана вони можуть прокинутися в будь-якому з його нащадків. Надія Дуван з Ульчського села Булава, яка присвятила себе відродженню національної культури після смерті діда, великого шамана, відчула в собі якісь нові, поки ще неясні сили. У її роду шаманські задатки проявляються в багатьох. Наприклад, жінкам у спадок переходить один і той же сон – політ над чарівною землею, в якій всі, від прабабусі до правнучки, не змовляючись, впізнають по фотографії каньйони Арізони. І це також передалося у спадок: недавно дочка Надії заявила: «Мамо, я хочу бути, як ти».

Сучасні реалії, звичайно, вносять свої поправки в шаманську практику. До столітньої бабусі Індяке часто приходить районна міліція. Але якщо під час її молодості візит «дорогих гостей» не обіцяв нічого доброго, то зараз шамани негласно допомагають слідству. Зрозуміло, духи показів не дають, але допомогти знайти захований труп – запросто.

Шаман – лідер свого народу: він і лікує, і вчить, і допомагає, чим може. І не має права відмовити в допомозі. Йому властива терпимість до будь-яких інших засобів лікування душі і тіла. Він готовий допомогти кожному, але завжди порадить не забувати, ні про лікарів, ні про храми своєї віри.

«Шаманізм в політичних перспективах» – під такою назвою у вересні минулого року в Парижі пройшов конгрес, центральною темою якого була роль шаманства в ідеології народів, що борються за свої права, національні автономії, федеральні привілеї, престиж і самобутність. Подібні науково-практичні симпозіуми стали особливістю світової антропології останнього десятиліття. Представники раціонального та ірраціонального знання спілкуються вже на рівних, як партнери, охочі осягнути багатоскладову природу людини. Там же був чудовий і бурятський симпозіум, коли на березі Байкалу зібрались великі шамани Центральної Азії для загального моління своїм богам, куди були запрошені і їхні колеги – шамани і шаманознавці з різних країн світу.

Ще пару десятків років тому розмови про громадське значення шаманізму в нашій країні вважали б за політичну крамолу. Шанований своїм народом шаман Цеерен-заарін Бее за камлання в радянській Монголії розплатився таборами й в’язницями. Тоді навіть у глухих сибірських селах шаманів змушували здавати бубни до сільрад, і вони таємно камлали зі сковорідками. І це не стільки смішно, скільки сумно.

У ті часи про шаманізм було прийнято писати, як про вимираюче явище. Ситуація не дозволяла припустити такий ренесанс традиційних вірувань, але, мабуть, саме матеріалістичний прес за законом стислої пружини викликав пекучий загальний інтерес до альтернативних світоглядних систем.

Закладена в глибинах людської свідомості потреба в натхненні природи робить принципи шаманства зрозумілими і привабливими для найширшої аудиторії, незалежно від її етнокультурної приналежності й освітнього рівня. Що саме по собі не дивно, бо така природа людини, якій тепер, як ніколи раніше, хочеться сподіватись на чудо.

Автор: К. Банніков, етнолог.