Поширення буддизму в XVII столітті сприяло і супроводжувало формуванню калмицького етносу. На волзьких берегах утворилося Калмицьке ханство – в складі Росії, але з самостійною зовнішньою політикою. І з найперших років введення буддизму з’являються культові споруди. Найбільш ранній ойратський монастир «Дао-хан-Дорджін-Кіт» датується часом не пізніше 1616 року, коли його будівлі згадуються в грамоті царя Михайла Федоровича. Розташовувався монастир на березі Іртиша.

Найвідомішою серед культових будівель XVII століття був храм Аблаінкіт, освячений в 1654 році Зая-Пандіта. Але і Аблаінкіт, і інші буддійські храми ойратів були незабаром зруйновані, хоча залишки будівель зберігалися до XX століття. В кінці 1930-х років, коли зносили храми Калмикії, руїни ойратских святинь обстежив С. С. Черніков; його матеріали були згодом опубліковані і хоча б описи ойратських храмів дійшли до нас.

З ойратскіх часів в Киргизії збереглися написи на каменях і скелях – зазвичай це мантра «Ом мані падме хум», накреслена тибетським письмом. Вважають, що ці написи залишені ойрат-калмиками.

Калмики, перекочували на Волгу, також мали монастирі, але кочового типу, що складаються з кибиток. В даний час є відомості про одинадцять з них. За легендами, багато монастирів було освячено Далай-Ламою або його наближеними.

Період найвищого розквіту калмицького ханства – XVІІІ століття. У пам’яті калмиків історична зустріч могутнього Аюкахана і Петра I. Для калмицького буддизму цей час найтісніших контактів з одновірцями. Навіть прах (попіл, що залишився після кремації) відомих осіб відправляли в ті роки в Тибет.

1771 рік – трагічна дата в історії калмицького народу. Велика частина (близько 30 тисяч кибиток, 150 тисяч чоловік) на чолі з ханом Убаші відкочувала в напрямку Джунгарії – ойратської держави (1636 – 1758) на захід від Монголії. На час походу калмиків вона вже впала під натиском маньчжурів, і калмики, що дійшли до мети, були розселені в Синцзяні – так тепер називається територія Джунгарії. Убаші-хан взяв з собою бібліотеку, реліквії, які зберігалися потім в Китаї, в спеціально побудованому храмі. (На жаль, реліквії загинули в роки культурної революції – про це повідомив професор історії Урумчійського університету Норб Шілгін.) На Волзі залишилося 12 тисяч кибиток. Після відкочування було ліквідовано Калмицьке ханство, сформувалася нова система управління. Почалася християнізація калмиків.

Для полегшення християнської місії передбачалося послабити вплив буддійської церкви, ввівши жорсткий контроль за кількістю монастирів і духовенства. Прагнучи зберегти свої позиції, калмики «на папері» стали іменувати кожен храм монастирем (тим більше що калмицьке слово «хурул» означає і монастир, і храм, і службу в храмі). І якщо в кінці XVIII століття в Калмикії було 14 монастирів, то в 1836 році їх згадувалося вже 105.

Обмеження ставали все більш жорсткими. Вносилися навіть пропозиції скоротити число хурул в п’ять разів. У 1847 році офіційно було затверджено 67 хурул: 25 великих і 42 малих, в кожному з яких належало мати 36 і 18 духовних осіб відповідно. Але лише в 1860-і роки стали скорочувати кількість храмів. При цьому частина «зайвих» великих хурул була оголошена малими, інші стали іменуватися молитовними кибитками, а деякі перейшли на неофіційне положення. Так, монастир Далай-Лами, Раші Лхунбо, з 1856 по 1906 роки вважався закритим, хоча продовжував таємно функціонувати.

Таке положення зберігалося до початку XX століття, коли в Росії стала затверджуватися віротерпимість. Зміцнилися зв’язки з Монголією, в калмицьких степах все частіше став з’являтися посланець Далай-Лами – Агван Доржиев. У 1890-і роки відомий паломник Бааза-Бакши Менкеджуев відкрив першу вищу філософську школу (Цаннід Чойр, в калмицькій вимові Цанід Черя) при своєму родовому хурулі. Після смерті вчителя вона закрилася, але в 1907 – 1908 роках судилося відкритися двом великим школам, які діяли до початку 1930-х років.

Перші два десятиліття минулого століття ознаменувалися пожвавленням релігійної діяльності, а також рухом обновлення. Прагнення повернутися до «чистого» буддизму проявилося в діяльності директора Цанід Черя Б. Боваева, в бажанні розширити позиції релігії. На з’їзді духовенства 22 липня 1917 року було прийнято рішення збільшити кількість хурул до 111, духовенства – до 2730 осіб.

На початку XX століття тільки в Калмицькому степу Астраханської губернії функціонувало 98 хурул і дві буддійські вищі школи. 13 хурул діяли на території Області Війська Донського (там проживали калмики-козаки), п’ять молитовних будинків (кибитки) калмиків-буддистів в Оренбурзі (оренбурзькі калмики в XIX столітті вважалися християнами, і лише після царського маніфесту 1905 року про віротерпимість ними було подано прохання про офіційне визнання їх буддистами).

У 1920-1930 роки, коли розгорнулася боротьба з релігією, були зруйновані майже всі буддійські храми Калмикії. У 1936 році їх залишалося 13, але і вони були незабаром закриті. У 1943 році, згідно з Указом Верховної Ради СРСР від 27 грудня, Калмицька АРСР була ліквідована, а калмики виселені в східні райони країни. На час їх повернення – до 1957 року – зберігся лише кам’яний Хошеутський хурул, споруджений в 1814 – 1817 роках на честь перемоги у Вітчизняній війні 1812 року. Але село Річне, де розташовувався храм, не було включено в Калмицьку автономію, залишившись у складі Астраханської області. Так Калмикія втратила останній храм.

Калмицький буддизм став невідомим для сторонніх і таємним – для посвячених. Спроби калмиків зареєструвати буддійську громаду успіхом не увінчалися. Наведемо цитату, з якої ясно, в яких умовах зберігалася релігія: «… гелюнги Очір Дордже, Халга Манджу, Нямен Джамбінов, Буян Кука, Очір Бембеев обманним шляхом побудували в селі заволзькому Харабалінського району Астраханської області маленький хурул на 52 кв. метра, перевезли його на територію Калмицької АРСР, порушуючи всі закони про культи. Вищевказані гелюнги (священики), старанно роз’їжджаючи по чабанським селах і юртам, збирали потрібну кількість підписів для офіційного відкриття хурула. Однак віруючі їх не підтримали. І вони нелегально проводять молебни і всілякі треби серед вузького кола віруючих дідусів і бабусь. Їм в цій справі посилено допомагають лами Іволгінського дацану. Порушуючи закон про культи, калмицькі гелюнги обманним шляхом вмовили одного хлопчика (вірніше, його батьків) вчитися на гелюнга. Їм навіть вдалося його звозити в Іволгінський дацан, щоб показати всі оздоблення храму, психічно вплинути на душу дитини». Йдеться лише про невеликий будинок в селищі Цаган Аман, в якому до своєї смерті проживав і практикував Очір Манджіевіч Дордже (1887 – 1980) – гавджі (вчений лама), який закінчив вищу буддійську школу.

Лише в 1988 році в Елісті була зареєстрована буддійська громада. На наступний рік невеликий молитовний будинок (який має назву калмицького хурулу) освятив Кушок Бакула Рінпоче – відомий релігійний діяч, віце-президент Азіатської буддійської конференції за мир.

ХРАНИТЕЛИ ДРЕВНІХ ОБРЯДІВ

«Що стосується релігійних обрядів, то в цьому відношенні калмики знову-таки не відрізняються ні від монголів, ні від бурят. У хурулі їх ведеться рішуче той же порядок служб, читаються ті ж номи (священні книги) і виконуються ті ж обряди», – писав відомий монголознавець А. М. Позднеев. Чи так це?

У буддистів школи Гелугпа, яка домінує в бурятському буддизмі, шість головних щорічних свят. Перший – Цагалган – присвячений Новому року, що настає за місячним календарем в кінці зими. У XVІІ столітті це свято, під назвою Цаган cap, відзначалося і в хурулах Калмикії в цей же час. Але вже в XVІІІ столітті відновилася давніша традиція святкування Нового року в першому зимовому місяці, а в 1836 році «Ламаїське духовне правління» офіційно повідомило: «в грудні місяці, три дні, буває богослужіння в хурулі для Нового року, яких визначально (дату) призначити не можна».

Головне свято календаря у калмиків відрізнялося від монгольського і бурятського! Його відзначали в ті ж дні, що землеробський Новий рік, Сонам Лосар, в окремих районах Тибету (хоча офіційним Новим роком в Тибеті вважається Гьалпо Лосар, що співпадає з бурятським Цагалганом).

Цей факт красномовно свідчить про стійкість древніх традицій калмиків, чиї предки відзначали Новий рік у дні зимового сонцестояння. Це свідчить і про тісні зв’язки з Тибетом, хоча підтримувати такі зв’язки було нелегко: занадто віддалена від Тибету Калмикія. Стародавнє свято Нового року (його називають «Господар року», по-калмицьких «Джілін езен») у калмиків було згодом об’єднане зі святом Зул (день поминання вчителя Цзонхави – засновника школи Гелугпа). І зараз калмики, прийшовши в хурул під час Зула, відзначають Новий рік, згадуючи господаря року – Білого старця (Цаган авга).

Головних календарних свят в калмицькому буддизмі (як і в бурят) шість. Серед них – чотири дюючена – свята, присвячених життю Будди. У перший літній місяць відзначається день його народження, просвітлення і досягнення ним нірвани; в третій літній місяць – день проповіді Будди; третій осінній місяць – день втілення Будди на землі; в перший весняний місяць – свято чудес Будди. Свято Майтреї – Будди майбутнього (по-калмицьки Мяядрін гегян) відзначається в один з осінніх або в перший літній місяці і, нарешті, взимку – свято лампад, Зул.

Тільки в калмицьких хурулах в перший зимовий місяць йшло «богослужіння для Нового року» (в кінці зими, як у монголів і бурят, відбувалася служба «хуучін хурул» – як би проводи старого року). У калмиків зберігся сприйнятий буддизмом древній загально-монгольський обряд символічного «відрізання чорного, злого язика». Текст молитви цього обряду був ще в XVІІ столітті перекладений на ойратську мову Зая-Пандітом. А Білий старець, відомий багатьом народам Центральної Азії, в Калмикії набув рис загальнонаціонального покровителя.

Збереження догматичного вчення буддизму калмиками не завадило формуванню його національної специфіки, коли в буддійську практику включалися елементи давньої культурної спадщини ойрат-калмиків. У складній історії калмицького буддизму чимало «білих плям». Напевно, ліквідувати їх частково допоможе відродження релігії, контакт вчених з живою традицією. А поки віруючі чекають зведення нового Храму, молодь – Вчителя. Духовна допомога обіцяна самим Далай-Ламою XIV.

Автор: Е. Бакаєва.