Соціальне розшарування суспільства неминуче вело до особливої ієрархії надприродних сил, міфологічна модель космосу охоплювала тепер вже не просто навколишній природний світ, але Всесвіт у цілому. Виникають уявлення про богів – повелителів природних стихій. Грецький Зевс або слов’янський Перун володіли громом і блискавками, грецький Посейдон – морем, а Пан – лісом; їм підпорядковані сонми нижчих природних духів, начебто грецьких дріад (духи дерев), наяд (духи джерел), казкових істот в повір’ях народів Європи, які дожили до нашого часу: лісовиків, водяних, русалок…

Подібна ієрархія надприродних істот вписується в картину світобудови, найчастіше вона складалася з трьох зон – небесного світу, землі, що омивається водами світового океану і пекла. Обитель небожителів і загробний підземний світ відокремлені від світу реального земного, але їх сили визначають хід земний, в тому числі природного життя (згадаймо, наприклад, добре відомий античний міф про викрадення богом пекла Аїдом Персефони, дочки богині родючості Деметри). Втіленням таких важливих для хліборобів і скотарів сезонних циклів стали вмираючі і воскресаючі боги рослинності (давньоєгипетський Осіріс, грецький Діоніс), а щорічні містерії смерті і воскресіння божеств покликані були гарантувати безперебійність природних циклів і відповідно, благополуччя залежних від них хліборобів.

Більше того, в Стародавньому Єгипті, наприклад, захід сонця сприймався як зішестя небесного човна бога Ра у води пекла, де божеству загрожувала смертельна небезпека; уникнути її можна було за допомогою спеціальних ритуалів, в них брав участь сам фараон – земне втілення Ра. А в стародавньому Ірані, де головним багатством вважалася худоба, відомо було моління, спрямоване від імені «душі худоби» (Boxy Мана) верховному божеству Ахурамазді з проханням захистити худобу від зазіхань ворожих іранцям кочівників і їх покровителів – демонів; захистом вважалася сильна і «праведна» влада царя. Так формується державна влада, освячена божественною могутністю, вона ставала якби гарантом нормального розвитку господарства і навіть нормального перебігу космічних циклів.

Але те освоєна частина світу, оброблені поля, худобу і пасовища – а яке місце в цій новій картині світу займала неосвоєна, «дика » природа, природа в цілому? Тварині (зооморфні) і рослинні символи не були забуті: віссю світу в більшості древніх міфологій вважалося гігантське дерево, крона якого сягала неба, а коріння – пекла. Представники тваринного царства розташовувалися на різних рівнях світового дерева і символізували сфери космосу: птахи на його гілках – небо, копитні тварини (олені, бики, коні) – землю, змії і риби – пекло й води світового океану. Світове дерево, згідно з давнім віруванням, пов’язувало воєдино всі світи, по ньому проникали в сфери Всесвіту боги і демони, здійснювали свої подорожі в інший світ шамани, використовуючи при цьому тварин як помічників і «транспортні засоби».

Тварини в ієрархічній картині Всесвіту перетворилися на атрибути та помічників богів. Наприклад, у верховного бога скандинавів Одіна (він і сам під час мандрів перетворювався на тварин – змію в нижньому світі або орла на небі) були помічники: два ворона і два вовки, вони приносили богу новини з усіх сторін світу. Щоб знайти дар проникати в інші світи, Одін під час шаманської ініціації – посвячення сам прибив себе списом до світового дерева, ясену Иггдрасиль (чиє ім’я означає «кінь Ігга», тобто Одіна).

Підпорядкованість природних стихій і явищ, тварин і рослин вищим надприродним силам досягла в релігійних віруваннях межі, коли виникло уявлення про творіння світу з нічого, одним зусиллям волі Бога-творця. У світових релігіях, заснованих на старозавітному монотеїзмі (у християнстві та ісламі), співвідношення творця і тварі, надприродного і природи було іншим, ніж при первісному тотемізмі, коли прабатьком людського колективу і творцем матеріальної культури міг бути звір-тотем. Зовсім іншим воно було і в релігіях давнини, які християнські богослови називали язичницькими: там боги вписувалися в загальну картину Всесвіту, втілюючи її стихії і навіть зливаючись з ними, як воскресаючі боги рослинності, які підпорядковувались природним циклам.

В епоху першотворення світ вже існував, культурні герої – першопредки «творили» в основному ландшафт тої території, де мешкало плем’я; якщо вони і створюють світила або самі перетворюються в них, то відбувається це якби випадково, «незаплановано». Боги релігій стародавності самі виникали з первісного хаосу разом з щойно народженим світом. У скандинавській міфології першу надприродну істоту вилизала з солонуватої брили велетенська корова Аудумла, яка мешкала на початку часів. У численних космогоніях народів Євразії світ виникає з яйця, знесеного водоплавним птахом у водах світового океану… Немає і натяку на свідомий акт творіння.

Інша справа в Біблії. Там спочатку існує сам Бог, він створює не тільки небо і землю, а й «всякий польовий чагарник і всяку польову траву» ( Книга Буття, гл. 2, ст. 5 ) – коротше, весь світ. Формується розуміння людиною космосу і природи як світу, підвладного єдиному закону, – але закон цей поки виводиться з надприродного, з волі Божества. Християнські теологи в полеміці з язичниками стверджували, що світила не можуть бути бoгами, так як вони не можуть зійти зі своїх орбіт; вони, на відміну від Бога, невільні.

Ці уявлення – непряме свідчення зрослої влади людини над природою, розуміння нею процесів, що відбуваються в ній: адже пройшли тисячоліття, з’явилось землеробство, скотарство, дикі тварини стали домашніми, пустельні землі – зрошуваними полями. Але тільки побічно, так як і цю владу людина отримує від Бога. Бог створив людину, щоб вона панувала «над рибами морськими, і над птахами небесними, і над звірами, і над худобою, і над всією землею, і над усіма гадами, що плазують по землі» ( Книга Буття, гл. 1, ст. 26). Людина стала «вінцем творіння» в абсолютно ієрархічній картині світу.

Ось як описує цю картину один з «батьків церкви» Блаженний Августин: «В ряду того, що якимось чином існує, але не є Богом, який його створив, живе поміщається вище неживого, здатне народжувати і відчувати бажання – вище того, що нездатне до цього. А серед живих істот чуттєві стоять вище не чуттєвих, як, наприклад, тварини стоять вище рослин. Серед же чуттєвих розумні стоять вище нерозумних, як люди вище тварин. А серед розумних безсмертні стоять вище смертних, як ангели – вище людей. Все це міститься одне вище іншого чинності порядку природи».

Переворот в уявленнях стався радикальний: тепер вже ніякого «діалогу на рівних» з тваринами і навколишнім середовищем («нижчими тварюками») неможливий. Тварини, не кажучи вже про неживих природних об’єктів, мислилися тварюками нижчими не тільки тому, що людина була їх паном, але й тому, що лише їй дарована безсмертна душа. У християнстві цей дар цінується вище всього світу. «… Яка користь людині, що весь світ здобуде, але душу свою занапастить?” (Євангеліє від Матвія, гл 16, ст. 26).

Звідси, втім, не випливає висновок, що християнство виключно негативно ставилося до природного світу, – але на місце первісного і язичницького «діалогу» з природою приходить милування досконалістю «творіння Божого» .

У сучасну епоху діалектика відносин людини і природи, неспоживче ставлення до навколишнього середовища – це проблема не тільки фізичного виживання людства, а й його моральної відповідальності перед світом. І рішення її – не в пошуках якихось ідеальних часів гармонії з природою, «золотого століття» первісної культури або споконвічної мудрості хлібороба.

Важливо зрозуміти: «золотого століття» ні у первісному, ні в селянському минулому людства не було. А ось мудрість, звичайно, була – мудрість, народжена наївним, міфопоетичним, однак моральним розумінням відносин з природою. Народна культура зберегла його до наших днів. Тому і дослідницький інтерес до минулого – це не просто «археологічна» допитливість, а прагнення знайти втрачені частинки мудрого досвіду людства.

Автор: В. Петрухін.