Індуїзм не входить в число світових релігій, хоча його сповідують і в суміжних з Індією країнах: Пакистані та Бангладеші, в Південно-Східній Азії, в далеких від Індії Маврикії, Сурінамі, Гайані і, звичайно ж, у Великобританії та США. Загальне число індуїстів близьке до мільярда. Цей факт має своє пояснення: індусом не можна стати, ним можна тільки народитися. Можна скільки завгодно співати гімни Крішні або покладати підношення до лінгама та йоні (символи чоловічого і жіночого начал) і вважати себе відповідно кришнаїтом або тантристом, але не народжені в індуїзмі від цього індусами не стають. Різноманітні течії неоіндуїзму, що виникли спочатку на індійському ґрунті, намагалися вольовим зусиллям відновити те, що колись зародилося на природній та стихійній основі, але з часом потьмяніло або видозмінилося.

Індійці, традиційні за своїм мисленням, байдуже поставилися до неоіндуїстських побудов. Тоді сучасний кришнаїзм та інші нові школи покинули Індію. Вони успішно пережили епоху буму в Західній Європі та Америці. Нехай вони грають у гру, що приносить їм радість, гру, прикрашену індуською символікою, – їх існування не завдає шкоди оточуючим, а тому не повинно викликати неприязні або роздратування.

Той же, хто не плутає неоіндуїзм з індуїзмом традиційним, як правило, знає про чільну тріаду індуських богів – Брахму, Вішну та Шиву, про їх космічну діяльність щодо творення, збереження та руйнування Всесвіту, про їх багаторукість і різноманіття, а також про їх божественне подружжя Сарасваті, Лакшмі і Парваті. Тим часом не зведений в систему і не скріплений єдиною церковною організацією індуїзм в реальності являє собою десятки тисяч різних культів – схожих і несхожих один на одного.

КОМУ Ж ПОКЛОНЯЮТЬСЯ ІНДУСИ?

Вішну і Шива, безумовно, зберігають особливе становище в індуському пантеоні – на відміну від Брахми, присутність якого в тріаді пояснюється традицією. Відповідно до цього в індуїзмі є два основні напрями – вішнуїзм і шиваїзм; вони віддають пальму першості (і весь комплекс різноманітних функцій) або Вішну, або Шиві. На практиці ж індійці поклоняються іншим богам, що символізує той чи інший аспект діяльності Вішну або Шиви. Ці численні боги носять інші імена, пов’язані з персоніфікацією даного аспекту. Зображення саме цих богів знаходяться в домашніх вівтарях індусів: це родові божества сімей.

Мова йде не про канонізованих аватарів богів (про їх явища на землю в різних зооморфних і антропоморфних образах), а про практично незалежних богів. Для віруючих ці боги представляють самоцінну божественну сутність – Верховного Бога, Всевишнього. У силу сформованих обставин ця сутність ототожнюється з Вішну або Шивою.

Історики індійських релігій знають, як і чому це сталося. У III – II тисячоліттях до нашої ери арійські племена принесли з собою в Індію своїх богів. Просуваючись з півночі на південь Індостанського півострова, арії вступали в контакт з автохтонним населенням (дравідами та іншими народами), пристосовувалися до нових умов і поступово переходили від кочового (пов’язаного зі скотарством) способу життя до осілого землеробства. «Воювали» між собою і боги прибульців та автохтонів. У результаті виник дивний симбіоз, який поєднує прийшлі та місцеві ознаки. Так боги певної групи населення перетворювалися на богів для всіх.

Таке і походження Вітхоби, героя цієї статті. Вітхоба – це не божество фольклорної (ще збереженої в Індії) традиції, але повноцінний індуський бог, головний і єдиний для тих, хто йому відданий. Відданість же ця зазвичай визначається фактом народження в сім’ї «варкарі» – тих, хто вчиняють «варі». Це паломництво в місто Пандхарпур, де знаходиться головний храмовий комплекс Вітхоби. Втім, прихильником Вітхоби будь-який індус може стати і за власним бажанням: зміна об’єкта поклоніння в рамках індуїзму (вірніше, в межах одного з його напрямків – вішнуїзму або шиваїзму) – явище звичайне. Це може статися при зміні місця проживання: групові міграції разом з власними богами залишилися в далекому минулому. Тепер, коли людина знімається з місця, її родове божество залишається в колишньому регіоні, а вона стає прихильником культу, який поширений в новому місці проживання.

Молода жінка після заміжжя, як правило, поклоняється родовому божеству чоловіка. Вплив харизматичних особистостей – прихильників того чи іншого бога (точніше, бога в його певному аспекті) – також змінює релігійну ситуацію. Саме так ріс і авторитет традиції варкарі (остаточно сформувався в XII-XIII ст.), оспіваної такими блискучими поетами-проповідниками, як Днянешвар, Намдо, Екнатх, Тукарам та інші. У кожного з них було безліч учнів і послідовників, яких вони вели за собою щирою і сильною любов’ю до Вітхоби.

ПРИШЕСТЯ ВІТХОБИ У ПАНДХАРПУР І НАСТУПНІ ЗНИКНЕННЯ

Невелике містечко Пандхарпур (площа близько 13 кв. км, населення не більше 80 тис. чоловік) розташоване в пониззі річки Бхіми в Південній Махараштрі. За переказами, колись тут проживав брахман на ім’я Пундаліка, який прославився своїм синівським благочестям. Одного разу, коли він омивав ноги старим батькам, в Пандхарпурі з’явився Вітхоба. Він розшукував свою дружину Ракхумаї, скривджену неуважністю чоловіка. Виконуючий синівський обов’язок Пундаліка не міг надати належні почесті несподіваному гостю; не перериваючи свого заняття, він кинув богу під ноги камінь – мовляв, постій, почекай. Вітхоба підійнявся на камінь – та так і залишився в Пандхарпурі, вражений силою синівських почуттів Пундалікі. Стоїть він там і сьогодні, терпляче чекаючи, коли його шанувальники звільняться від обов’язків мирського життя і прийдуть до нього, щоб отримати «даршан» – споглядання і зробити «падаспаршу» – дотик до ніг.

Головне скульптурне зображення, яке прикрашає храмовий комплекс в Пандхарпурі, датується VI століттям. Невідомо, втім, де і за яких обставин воно було виліплене і де перебувало до XII століття – з цього часу в Пандхарпурі будували, відновлювали і перебудовували обитель Вітхоби (або, як його ще називають, Пандхрінатха – владики Пандхарпура). Вірогідно, однак, що статуя надовго зникала з храму: її ховали від мусульман, які володіли Пандхарпуром з 1325-го по 1719-й рік.

Повернення Пандхарпура під владу індусів принесло процвітання і Вітхобі, але мінливості долі продовжували тяжіти над ним: наприклад, у 1873 році, під час масового паломництва, мандрівний аскет-шиваїт випадково або навмисно зламав праву ногу божества. Поки скульптура реставрувалася, служби в храмі довелося зупинити.

Трохи більше одного метра заввишки, пандхарпурська статуя Вітхоби не відрізняється досконалістю, риси обличчя божества невигадливі і позбавлені індивідуального вираження. І все-таки зображення Вітхоби – унікальне явище в індуській іконографії. Голову Вітхоби, який ототожнюється з Вішну, вінчає головний убір у вигляді лінгама – фалічного символу іншого бога, Шиви. Неординарна і образотворча специфіка способу Вітхоби. В порушення принципу «триразової ламаності» інших фігур індуського пантеону (вони послідовно згинаються в трьох напрямках) Вітхоба завжди зображується у вертикальному положенні і ніколи – сидячим і т.д. Він незмінно розташовується на камені; стопи ніг – строго на одному рівні, а руки упираються в боки. (Ці ознаки дозволяють безпомилково виділити Вітхобу із сонму індуських богів.) Намисто з Тулсі (священна рослина вішнуїтів) і скарб Крішни (міфічна коштовність), вигравірувані на пандхарпурській статуї, сучасним прихильникам Вітхоби побачити не дано: вони ховаються під багатошаровою купою парадних одягів, які драпірують статую.

Пандхарпур – місто, де панує Вітхоба – священне місце паломництва. Вважається, що спілкування з Вітхобою дарує стан найвищої благодаті і перетворює на щастя саме земне життя: в цьому сенсі відвідування Пандхарпура приносить миттєвий результат.

Далі буде.

Автор: Ірина Глушкова.

P. S. А еще бывает, что богатые индусы приносят в дар Витхобе в качестве жертвоприношения даже украшения из серебра, и то и золота.