Храмовий комплекс у Пандхарпурі являє собою скупчення будівель, що відносяться до різних століть. Комплекс обнесений муром з непередбачуваними поворотами. За стіною – 28 самостійних або пов’язаних з Вітхобою храмів і святилищ. Перш ніж наблизитися до Вітхоби, варкарі віддає почесті божественним мешканцям цих святинь. Сам же Вітхоба ховається за дверима з чистого срібла, біля яких цілодобово чергують пильні поліцейські. Вони стежать і за порядком серед паломників.

«Розпорядок дня» Вітхоби розписаний по хвилинах, потрапити до нього на прийом не так-то просто. Щодня бадве (жрецький клан, що відправляє всі служби Вітхобі) здійснюють п’ять обов’язкових ритуальних церемоній – на світанку, вранці, опівдні, ввечері і вночі. На сакральному рівні це символізує турботу матері про дитинку. Вітхобу ніжно пробуджують, омивають, змащують, одягають і прикрашають, годують, укладають на відпочинок. Обов’язки стосовно Вітхоби серед бадве строго поділені: тільки той, хто володіє титулом «пуджарі» має право купати й одягати бога; «бенара» супроводжують процедури співом священних формул на санскриті; «харідаса» виконують гімни на сучасній мові маратхі – рідній мові традиції варкарі; «дінгре» підносять Вітхобі дзеркало, щоб той міг гідно оцінити зусилля жерців; «дівате» тримають в руках світильники з палахкотливими гнотами…

Закінчення щоденних обов’язкових служб зовсім не означає, що доступ до Вітхоби відкривається для всіх. Добробут бадве багато в чому залежить від проведення дорогих індивідуальних молебнів – пудж, які замовляються приватними особами. Метою пуджи може бути виконання обітниці, умилостивлення божества, придбання чеснот або прасада – їжі, осіненій божественним дотиком (зазвичай це банан або кокосовий горіх). Більшість віруючих при цьому усвідомлює, що кам’яна статуя – то не Бог в найвищому сенсі слова, але лише конкретний символ для молитовного зосередження. І сліпуче красивий в пишному оздобленні, милостивий Вітхоба чудово справляється з цією роллю.

Пуджа складається з шістнадцяти обов’язкових маніпуляцій, зміст яких цілком усвідомлюють тільки жерці. Під час пуджі безперервно звучать піснеспіви, а об’єкт поклоніння неодноразово обмивають у п’яти «солодких нектарах» – молоці, меді, цукровому сиропі, кисляку і топленому маслі. Все це послідовно стікає по спеціальному жолобу в чан, і в певний момент ті, від чийого імені здійснюється пуджа, з захватом куштують цю священну суміш. Потім статую обмивають гарячою водою, насухо витирають, знову драпірують в красиві тканини, наносять сандалом і попелом ритуальні знаки на боже чоло, засипають дарами і квітами і запалюють пахощі.

Зображення скривдженої Ракхумаї (дружини Вітхоби) знаходиться в окремому приміщенні. Їй прислужують жерці іншого брахманського клану – утпаті. Утпаті і бадве не ладнають між собою, але простодушним варкарі до цього немає справи: дочекавшись своєї черги і відчувши милостиве почуття від споглядання Вітхоби, віруючі притискаються лобами до його стоп (тільки милостивий Пандхрінатх дозволяє до себе торкатися; інші індуські боги ховаються від адептів у вівтарних приміщеннях, іноді обгороджених металевою сіткою). Умиротворені побаченням з Вітхобою, варкарі потім направляються в святилища Ракхумаї.

І ВІТХОБА ЧЕКАЄ ПАЛОМНИКІВ

Хоча візит до Пандхарпуру може бути здійснено практично в будь-який час, всі варкарі надають особливого значення паломництву на 11-й день світлої половини місячного місяця Ашадха (червень-липень). Причому паломництво бажано здійснювати не індивідуально, а в колі побратимів по вірі.

У щорічному паломництві у Пандхарпур беруть участь від 300 тисяч до 600 тисяч чоловік. Число учасників варіюється в залежності від часу випадання предмуссонних дощів. Якщо вони прийшли вчасно і сівба завершена, то кількість паломників зростає; якщо ж дощі затримуються, то зустріч з Вітхобою відкладають на інший час: більшість варкарі належить до бідних і середніх верств сільського населення, їм доводиться думати про їжу для родини. Паломники організовуються в колони, кожна з яких носить ім’я якого-небудь поета-проповідника варкарі. Колона вирушає в дорогу з якого-небудь місця, пов’язаного з народженням, життям або смертю цього поета, і консолідується навколо його падук. Буквальне значення слова «падук» – сандалі.

Варкарі вважають, що весь світ наповнений богом, і його падук, перебуваючи на землі, охороняють адептів від усіх нещасть. Обожнені поети-проповідники – Днянешвар, Тукарам та інші – теж знаходяться поруч, оскільки не замовкає спів їх гімнів, складених на славу Вітхоби. Символом духовної присутності поетів і є їх падук, покладені в прикрашені носилки, які також відправляються на зустріч з Вітхобою. З плином часу змінювалося оформлення падук – від грубих дерев’яних сандалів з кільцем, що охоплює великий палець ноги, до витончених шльопанців, відлитих з чистого срібла. Зараз використовується і зовсім модернізована версія – падук зображуються як зліпки стоп.

Священним вважається не тільки Пандхарпур, але і ведучі до нього дороги, тому паломники воліють добиратися до міста пішки. Напередодні 11-го дня світлої половини Ашадха ними заповнені всі дороги величезного штату Махараштра.

«Махараштра – це країна, люди якої здійснюють паломництво в Пандхарпур», – так висловила своє враження від цього видовища доктор Іраваті Карвах, відома в Індії жінка-науковець.

…А в цей час Вітхоба – річка поетичного осяяння для прославляючих його поетів і океан милосердя для всіх його шанувальників – терпляче чекає, стоячи на камені і впершись руками в боки. Чекає, коли пролунає гімн великого Тукарама:

«Ты ласковей, чем мать,
Прохладней, чем луна,
Ты жиже, чем вода,
Ты всплеск любви…
К ногам твоим склонюсь.
Владыка Пандхарпура,
Прости грехи мои».

Автор: Ірина Глушкова.