Проща — то «обов’язок для Ізраїлю». Цей узаконений обов’язок тричі згадується в головній книзі юдаїзму Торі: «Три рази на рік з’являтиметься ввесь чоловічий рід твій перед лицем Владики Господа». (Книга Вихід 23,17; Книга Вихід 34,23; Повторення закону 16,16). До зруйнування Єрусалимського храму ритм життя євреїв у Ізраїлі протягом року визначався трьома святковими прощами. Вони збігалися з трьома періодами збору врожаю: пізньої весни (свято Опрісноків), середина літа (свято Тижнів) та початок осені (свято Кучок). Остання з цих прощ, що випадала одразу ж після найурочистішої релігійної церемонії року (спокутної церемонії Кіппур), почала вважатися найважливішим святом, відомим ще під назвою хаг (хадж — арабською мовою).

Однак, попри неухильну обов’язковість трьох прощ щороку для євреїв-чоловіків згідно з приписами Божого заповіту, на практиці йшлося про акт побожності — дуже похвальний, але необов’язковий. Деякі євреї, живучи поблизу Єрусалима, відвідували храм лише час від часу, однак з латинських джерел відомо, що святе місце іноді приймало на прощу до мільйона вірних, серед них багатьох прочан з Вавилонії (сучасний Ірак), Персії, Ефіопії, Анатолії та Риму.

ЗРУЙНУВАННЯ ХРАМУ

Цей період історії юдаїзму раптово закінчився в 70-му році нашої ери разом із зруйнуванням храму римськими легіонами. Неймовірно, як єврейська релігія змогла вижити попри остаточне зникнення свого головного символу. Мабуть, зруйнування храму спершу не сприймалось як остаточне, прихильників юдаїзму підбадьорював той факт, що попереднє зруйнування його вавилонцями в 586 році до нашої ери завершилося спорудженням нового храму на тому самому місці через 70 років. «Дім святощів наших і нашої слави, в якім батьки наші хвалили Тебе, погорілищем став, а наші милі оселі руїною стали». Ці слова пророка Ісаї прочани, що йшли до місця зруйнованого храму, згадували з почуттям, де радість перепліталася з журбою.

Ще гіркішим і принизливішим було те, що святе місто відтоді було під владою чужоземних загарбників, які часом забороняли вірним заходити до нього (а як ті й мали дозвіл, подорож була довгою і небезпечною, до того ж прочани мали платити великі мита).

Однак, попри всі випробування та приниження, єврейські прощі до святих місць тривали. Після арабського завоювання в 638 році становище поліпшилося, кількість прочан начебто зросла, деякі євреї навіть скористалися нагодою й осіли в Єрусалимі. Найзаможніші приносили з собою кошти на утримання єврейської громади, на підтримку злидарів та на забезпечення потреб знавців Талмуду.

Протягом тривалого часу історія євреїв у Святій Землі була мало відомою, однак після відкриття в синагозі Вен Ездра (в давній частині Каїра) сили-силенної середньовічних архівів величезної цінності стало відомо, що проща до Святої Землі завжди була важливим аспектом юдаїзму. Так само, як і до зруйнування храму, найпопулярніша була осіння проща, яка скликала відвідувачів з багатьох країв: у документах із Каїра згадуються прочани з Хорасана, Вавилона, Єгипту, Лівії, Магребу, Візантії і навіть з Франції. Дехто з них приходив сюди для виконання обітниці, даної у скрутну годину. Люди молилися, зокрема, біля міських брам та на Оливковій горі навпроти місця храму. Завершення свята Кучок було приводом для велелюдних урочистостей на Оливковій горі.

СТІНА ПЛАЧУ

Єрусалим ніколи не втрачав свого статусу святого міста, його відвідували численні знамениті прочани. Проте лише за османського панування Стіна плачу — залишок муру давнього храму — стала святим місцем для молитов євреїв. Сам мур було споруджено ще за Ірода Великого, єврейського царя, який відбудував і прикрасив храм у І сторіччі до нашої ери. Один із перших османських султанів наказав розчистити руїни і дозволив євреям збиратися там на молитви та ритуальні ламентації. Хоча, власне, стіна сама собою не є місцем прощі, цей останній залишок храму не перестає приваблювати євреїв будь-якого віку як модерністів, так і традиціоналістів: сюди приходять родинами святкувати «бар міцву», церемонію посвячення юнаків у чоловіки, а також, щоб засунути у шпарини в стіні записки з проханнями.

Значення прощі до Єрусалима з ходою історії змінювалося. Тоді, коли храм ще стояв, ритм життя прочан визначався церемоніалом та обрядами інституції, люди вважали будівлю за «будинок» Бога, де Бог був присутній у прямому значенні слова. На додаток до засвідчення своєї особистої побожності та участі в усталених громадських ритуалах прочанин був зобов’язаний Божим заповітом «побачити обличчя Господа». Після зруйнування храму гору взяли скорбота та «свята ностальгія»: перед лицем роздертого міста, яке вочевидь Бог покинув «за гріхи свого народу», прочанин подумки повертався до минулого, а водночас і до кінця світу, коли сурми проголосять прихід месії та масове повернення євреїв до Єрусалима для відбудови храму й жертвопринесення Господові.

В той час, цілком ясно, що переважна більшість розсіяних по світу євреїв відчуває дуже сильну прив’язаність до землі Ізраїлю та міста Єрусалима. Щороку сила-силенна їх відвідує святе місто, і мало хто не приходить до Стіни плачу.

Водночас здається, що слово «прочанин» вийшло з моди і у більшості праць про юдаїзм — як у наукових трактатах, так і в підручниках для релігійної освіти — воно майже не вживається, хіба що на згадку про традицію трьох прощ як про ритуал, що належить минулому.

МОГИЛИ ПРОРОКІВ

Є ще й інший аспект прощ, пов’язаних з юдаїзмом, який ще більше віддаляє нас від офіційних та універсальних форм релігії. Якщо святе місто і місце храму можуть пишатися своєю тисячорічною давністю, що сягає витоків релігії, то як у Святій Землі, так і в країнах, де євреї осіли з давніх давен, є численні більш чи менш шановані місця, які здавна стали об’єктами прощі. Найчастіше це могили пророків та святих, а також давні синагоги або ж культові предмети на кшталт сувоїв Тори.

Трохи на південь від Єрусалима в місті Хевроні, яке також шанується євреями і мусульманами, за легендою містяться могили багатьох сімей — Авраама і Сари, Ісака і Ревеки, Адама і Єви. Через те Хеврон вважається одним із чотирьох святих міст (поруч із Єрусалимом, Тіверіядою та Сафедом), відвідання його майже обов’язкове для прочан, що відвідують Єрусалим.

Однак найбільше зосередження місць прощі з могилами видатних рабинів талмудизму розташоване на півночі Ізраїлю, точніше навколо святих міст Тіверіяди й Сафеда в Галілеї.

На решті території Близького Сходу є численні, часом дуже давні місця прощі: найславетніші — легендарні могили пророка Єзекіїля в Ель-Кіфрі та священика Ездри в Курні у Вавилонії (нині Ірак). Євреї з Персії, які часто відвідували ці місця прощі, мали також власні, часто пов’язані з іменами біблійних персонажів, святі місця, зокрема могили Естер, Мордехая та пророка Захарія в Хамадані чи пророка Хаббаккука поблизу Туйсеркана. Євреї з Йєзда відвідували пам’ятник пророкові Єлисею в Насрабаді. Крім того, були й інші давні місця прощ, як-от, могили Даниїла в Шуштері, Ісаї в Ісфагані, Ціппори поблизу Кума та Авраама Ібн Ездри неполік від Мешхеда, однак обставини перешкоджають відвідувати їх.

Архіви синагоги в давньому Каїрі містять згадки про численні місця прощі в Єгипті. Зокрема відвідувались давні синагоги, насамперед святилище (мікдаш) в Даммуху у занедбаній місцевості на західному березі Нілу на південь від Каїра. У згаданих документах часто йдеться про прощу (зіяра) до «синагоги Мойсея» в Даммуху на честь прославленого єврейського талмудиста й філософа Мойсея Маймоніда та його сина Авраама, спогади про яких пов’язані саме з цим місцем. Однак єгипетські євреї також шанували давні сувої Тори (один з них містився в Даммуху), ця практика поширювалася також на Сирію та Марокко.

На завершення слід згадати й храми Марокко. Вшанування святих — одна з характерних рис юдаїзму. Святилища розсіяні по всій країні, особливо в Атлаських горах, а також на узбережних рівнинах та в східних районах. Недавно було зібрано відомості про 571 місце, пов’язане з шанованими в Марокко євреями, з них 21 — це жінки. Ще цікавіше, що ці святі місця традиційно відвідуються як єврейськими, так і мусульманськими прочанами, бо належність святого до тої чи іншої релігії не завжди точно з’ясована. Багато марокканських євреїв, що переїхали до Ізраїлю, привезли з собою обряди та звичаї, примножуючи місця прощі, пов’язані з життям святих людей.

Попри все не варто наголошувати на всюдисущості чи інтенсивності релігійних почуттів, пов’язаних із прощею у єврействі. Насамперед, слід зазначити, що єврейські прощі нині більш-менш вписуються в кордони Ізраїлю та мусульманського світу. Оскільки мусульманські країни протягом останнього часу залишилися або майже залишилися без єврейського населення, можливості для прощі значно скоротилися. Деякі святі місця, наприклад, давня синагога на острові Джерба в Тунісі, й досі щороку приваблюють чимало прочан з євреїв-емігрантів. Європейські євреї або євреї європейського походження ігнорують цю традицію або, принаймні, не пов’язують її з релігійною практикою. Сучасні єврейські теологи схильні вважати, що Бог більше не «присутній» у тому чи тому місці, і відкидають будь-яку потребу в посередництві святих чи в «забобонному шануванні, навіяному святими місцями».

Автор: Ніколас де Ланж.

P. S. До речі участь у такій от юдейській прощі може бути вельми корисною не лишень для дорослих, але й дітей, адже вона не абияк збільшить їх кругозір, дасть чимало нових вражень, про які юний школяр розповідатиме у школі. І такі от враження не менш важливі для навчання, ніж скажімо забезпечення свого малюка всіма необхідними канцелярськими товарами (зробити це можна й в інтернеті, скажімо через сайт osvito.com).