Мов пір’їнка у натовпі, я пливу в людському потоці і потрапляю до святилища. Бачу Каабу, куб у чорному вбранні з торочкою, що вабить погляд, рядки краснопису золотом. Вражений до глибини душі, наближаюся до чорної Кааби, прокладаю шлях через величезне подвір’я, вщерть заповнене густим натовпом вбраних у біле людей. Я розумію, що потрапив до місця, де поняття напрямків зникає. Хоч би де я був у світі, на сході чи заході, півдні чи півночі, я завжди звертаю погляд до кібли, осереддя моїх молитов. Тут, де я нині опинився, Кааба перед очима, кіблу видно звідусіль. Тож потреби немає шукати потрібного напрямку: тут прочанинові досить самому вибрати місце, де б могло розміститися його розпростерте тіло, і тоді його молитву почують.

Така Кааба, куб у чорному вбранні, куди від сивої давнини скеровувались прохання, куди сторіччя за сторіччям спрямовуються молитви, куди звернені всі міхраби світу, абсиди з їхніми сліпими стінами, так, сліпими, які, однак, відкриваються перед очима прочан. О, Кааба, така давня і така щодня оновлювана очима, спрямованими на тебе звідусіль.

Як багато різномовних слів увібрало в себе твоє чорне вбрання, твої стіни та кам’яні підмурки! Ти зроблена з каменю, ти ростеш із мінералу, що став корінням твоїх підвалин, щоразу прибираючи приниженої пози й завжди страждаючи від зростання, якщо його викликає ворожа йому воля.

Видатний суфій VIII сторіччя Рабія казав: «Кааба — це обожнюваний ідол на землі, в який Він ніколи не проникав, але якого Він і не покидав ніколи». Під враженням цього парадоксу я прямую до цього куба, який втілює в собі віру в Бога, водночас присутнього і відсутнього, видимого і незображуваного, приступного доторкам і трансцендентного, близького і далекого. Таке вже в Нього покликання, щоб звертались до Нього у третій особі, і саме так звертається до Нього Рабія, як і всі суфії.

Я знаю, що своїм вчинком я оживлюю міф. Під палючим сонцем я прокладаю шлях серед білого натовпу. Я знаю, що наближаюсь до Храму, до Оселі: я прочанин, я спрямовую кроки свої до нього. Вся моя енергія поглинається цим осереддям думок. Я підходжу ще ближче. Я входжу до кілець Кааби. Я хотів би прискорити кроки під час трьох перших обертів, як те рекомендується ритуалом, щоб позбутися фатальності вписаних у мене знаків, стерти їх і швиденько увійти в інший початок.

Внутрішня думка народжується в мені і спрямовує мене до розв’язання улюбленого парадоксу великого Рабії. Кааба неспроможна вміщувати Його в собі подібно до серця людини. Перед лицем такого відкриття я радію. Поміж плачем і сміхом я відчуваю, що наближаюся до куба. Роблю ще одне коло й на мене падає його тінь. Я з повагою ставлюся до свого кружляння, дослухаючись водночас до моїх внутрішніх роздумів. Серце людини — то внутрішній храм, куди просторіший за небеса і землю. Немає нічого, що зрівнялося б з людським серцем. Думки, що стали тепер моїми, кружляють по орбіті серця. Вони подібні до людей, які разом зі мною ходять колами навкруг Храму.

Золота бляшка з невідомим письмом

Бог вклав у Каабу скарб. Пророк хотів його привласнити і розтринькати. Та потім він розкаявся і лишив скарб там, де його сховано. Другий халіф, Умар, також прагнув його відкопати, однак відмовився від свого наміру, аби лишитися імітацією Пророка. Цей скарб і досі міститься в Каабі. Я помічаю відблиски його. Пригадую анекдот, що його розповів андалузький теософ Ібн Арабі. Коли в 1201 році Ібн Арабі відвідав любий моєму серцю Туніс, він одержав із цього скарбу розколоту золоту бляшку завтовшки з палець, завширшки з п’ядь і завдовжки п’ядь з гаком, де були невідомі йому письмена. Однак Ібн Арабі відмовився прийняти цей взірець і попросив, щоб його поклали на місце. Він також прагнув, дотримуючись правил добропристойності, наслідувати Пророка. Він знав, що коли Пророк вирішив не торкатися скарбу, то аж ніяк не випадково. Він гадав, що коли б спокусився, то світ зазнав би сліпого бунту. Володіти ним міг би тільки Махді, який проголосить кінець часу.

Крок за кроком підтверджується аналогія між Каабою, людським серцем і Троном Бога. З цього погляду Кааба виглядає як подвійний екран дисплею: з одного боку — унаочнення внутрішнього світу людини і всього, що в нього вписується, з другого унаочнення іншого світу, метафізичного простору в його сценічному вияві. Кааба — то подвійне продовження у незриме, вона виступає як посередник між суттю втаємниченого і небесним театром.

Стоїть страшенна спека, скрізь палить сонце. Білий одяг та мармур підлоги роблять світло ще сяйнішим і різкішим. Я все ще ходжу колами навколо Кааби. У мене піднесений настрій. Я думаю про те, що мене ще чекає, аби проща вважалася завершеною і я народився заново. Я відзначаю, що до такої поїздки спонукає егоїзм. І ще я ніяк не можу позбутися образу Халладжа, що прийшов до мене з глибин IX сторіччя. Коли цього майбутнього мученика було знайдено в Мецці поблизу Храму, він сидів на скелі просто неба, і так котився з нього піт, що навіть скеля змокла. Свідок, який це бачив, відзначив пихате героїчне змагання з Абсолютом і напророчив цьому суфію: такий шлях зможе привести тільки до смерті. Двері надмірностей відчиняються в будинок жертви. Виклик крайнощів є фатальним. Отож я запитав сам себе, чи не розтану і я під таким сонцем? Ні, я під захистом білизни, спільниці сил небесних.

Я хотів би, щоб настала ніч, бо вона потрібна не лише тому, що ніч дає перепочинок, а й тому, що вона підтвердила б саме ім’я Храму. Бо ж не з примхи назвали його Оселею. Щоб підтвердити цю назву, ви улягаєте незборимій вимозі провести в Оселі ніч, заснути на святому обійсті, аби побачити на серці мрій правдиві видива, аби мати змогу потрапити за аналогією зі сном — на іншу сцену, яка тріщить під вашими примарними ногами, сцену іншого світу. Чи не маємо ми бути готові розшифрувати те, що постає перед розумом і почуттям через вияв окультного? Великі духовні відкриття часто відбуваються в непроглядній пітьмі. Темрява сприятлива для сприйняття та ясновидства. Небесна мандрівка Пророка, його знесення на небо, сходження драбиною — все це відбувалося вночі. Саме глибокої ночі він спромігся прийти до межі сприйняття, до кінцевого лотоса. Сказано, що Бог полишає свій Трон теж вночі.

В ОЧІКУВАННІ НОЧІ

Дожидаючи настання ночі, я прагну збагатити свої знання про Храм через виконання ритуалів. Я збагнув, що коли знатиму Храм, то знатиму самого себе. Як багато поневірянь лежить між Храмом і серцем. Етапи прощі супроводжуються прощею над самим собою разом з інтроспекцією та вправами, які досліджують внутрішній світ людини.

Я знаю, що позбуваючись одягу, я позбуваюся власності, а позбуваючись шитого вбрання, я позбуваюся ноші. Я почуваюся дуже зручно у простоті і відвертаюся від складнощів, я миюсь і очищаюся. Щоб зробити це, я заходжу до лазні і знаходжу там темряву, де розкриваються дива. Тут я завершую досвід смерті, я впиваюся присмаком іншого світу: колективна оголеність здається мені чимось на кшталт репетиції Воскресіння та Страшного Суду. Та в цьому гарячому й вологому місці я одразу пізнаю наперед два складники, що структурують живу людину.

Подібно до Храму проща має чотири підвалини: хід колами навколо Кааби, якому передує освячення (що досягається, я повторюю, очищенням та носінням білого простирадла, савана для живих), далі — стояння на Арафаті та біг між пагорбами ас-Сафа і ал-Марва. Ходи навколо мене!

Стояння на Арафаті дарує досконалість знанням (це видно з самої назви: арафа означає знати). Ця зупинка розташована за межами простору, на який поширюється царина забороненого, тобто на буденній землі. На різних своїх етапах проща реалізується через діалектику взаємодії між святим і земним, між продовженням заборони та її скасуванням. У цій земній місцевості прочани промовляють звичайні молитви, всі бачать одне одного без прикрас: із розчухраним чубом, вкриті пилюкою, без вбрання зі швами, з непокритими головами люди стоять, аж поки не заболять п’яти — вони позбулися всього перед Ним. Їхня молитва — потаємна, внутрішня, нечутна: вона промовляється в собі, для себе, мовчки, серед натовпу, щоб Він міг говорити з кожним окремо, щиро і потай, завдяки внутрішньому голосові, що проникає в душу.

Між ас-Сафою та ал-Марвою я біжу від одного стану до іншого: від скорботи (через жаль) до самозречення. У долині я йду швидким кроком, я біжу, аби якомога менше лишатися в цій западині, що служить притулком Сатані. У просторі, де панує камінь, мені відкривається подвійна правда каменю: з одного боку, серед каміння вирує джерело (а вода-то основа життя), а з другого — камінь — єдина істота, яка завжди прагне впасти додолу, тобто рабства, і відмовляється від змагання з Божими накресленнями. Камінь не може піднестися сам над собою, а коли його підіймають, нездоланна сила тягне його додолу. Ці дві істини я ховаю до серця.

Із серцем, готовим до відкриття Господа, я зроблю сім кіл (після прибуття, посередині часу перебування та на прощання). Три перші кола я пройду швидко, на чотирьох останніх моя хода буде нормальною і розміреною. Роблячи оберти по колу, я уподібнююся до босоногих ангелів, що кружляють навколо Трону.

Я пригадую також, що Кааба зверталася до Ібн Арабі виразною мовою і сказала ось що: «Ходи навколо мене!» За кілька сторіч вона те саме промовила до мене. Голос Кааби звучить у моїх вухах. Вода зі святого джерела Земзем, яке завирувало між Агарою та Ізмаїлом серед пустелі, також звернулася до мене виразною мовою і сказала: «Пий, втамуй спрагу, смакуй мою воду, освіжися!»

Я також згадую довгий епізод, що засвідчує привілейований зв’язок між Ібн Арабі та Каабою. Якось однієї холодної ночі з повним місяцем на небі суфій прокинувся і більше не заснув, бо його охопило велике зачудовання. Ніч була вологою, місяць уповні проглядав крізь рожеву завісу хмаринок навколо нього. Ібн Арабі підійшов до огорожі й ступив на подвір’я, де височіла Кааба. Там була ще якась особа, в повітрі бриніла дивна напруга, суфій дуже занепокоївся і вирішив ступити на стежку кіл.

Давайте нашорошимо вуха і послухаємо. «Цієї ночі я спустився і поцілував Камінь, а потім почав іти по колу. Коли я був якраз навпроти водостоку за Каменем, Кааба піднеслася вгору над підвалинами, а потім відштовхнула мене, вона не хотіла, щоб я ходив навколо неї, і звернулась до мене дзвінким голосом. Я перелякався, ще й від того більше: великий жах охопив мене. Щоб сховатися й уникнути її войовничого запалу, я причаївся за каменем мов за щитом, бо ж вона била мене дуже сильно. Нарешті вона розлючено заволала: «Зроби ще крок, якщо насмілишся, і побачиш те, що побачиш: то ж ти полюбляєш людей утаємничених і славетних? Ти віддаєш їм перевагу переді мною? Бачить Бог, я ніколи не погоджуся, щоб ти ходив навколо мене».

«Потроху відступився жах, що був скував мене. Я заспокоївся. Кааба видерлася з ґрунту і підібрала вбрання, мов людина, що збирається встати з місця, де сиділа. Отакою вона з’явилась переді мною. Вона задерла свою сукню, немов збиралася накинутися на мене. Ту ж мить я почав складати вірші й декламувати їх, вихваляючи її. Мої римовані ритмічні слова вгамували її гнів, мій панегірик спонукав її сісти на підвалини. Вона раділа словам, які чула від мене. Вона вмостилася на своєму місці і знову обдарувала мене довірою. Вона наказала мені знову робити кола».

«Я кинувся до Каменю і знов поцілував його, від хвилювання мене трясло, я закрижанів і мав докласти чимало зусиль» аби довірити їй формулу Єдиності: «Немає Бога крім Бога». Ці слова вийшли з мого рота у вигляді нитки. Чорний Камінь розчинився, мов шафа, і я зміг побачити його нутро, завглибшки з один лікоть. Моя формула згорнулася в клубок і сховалася в глибині Каменю, який одразу зачинився. Тоді Кааба сказала мені: «То була застава твоя, я поверну її тобі в день Страшного Суду». Відтоді мир запанував між нами».

Весь цей екстаз, всі ці галюцинації та сублімації прокручувалися в моїй голові й дарували мені радощі. Скільки картин і думок було взято з пам’яті та тіла тих, хто народився свідком дива і передав свої свідчення в спадок майбутньому, аби ми могли радіти їм у наших вірі і невірі!

Автор: Абдельвахаб Меддеб.