Добрими намірами встелена дорога в пекло.

А скажіть но шановні, чи б ви змінити наш світ. Зробити його кращим, добрішим, чеснішим? Якщо ви спитаєте це мене, то я відповім – ні за що! Хто я такий, щоб змінювати світ, світ, який створений саме таким, по задуму Бога та за Його планом. Чи маю я достатню компетентність, щоб пхатись у його роботу, яку до того ж не розумію до кінця? Певно що ні! Але якщо ви не погоджуєтесь зі мною, якщо ви б хотіли змінити наш світ, зробити його кращим, побудувати комунізм чи «царство духа», тоді вітаю – ви ідеаліст.

Ідеалісти, ідеалізм – доволі поширене явище особливо серед молодих людей, мрійників та романтиків. Ідеалізм – бажання жити ідеалом, працювати задля його втілення, часто протиставляється матеріалізму – бажанню жити «добре» (добре – себто багато, там їсти чорну ікру ложками та їздити у дорогій машині). Як на мене то ці дві крайнощі, що ідеалізм, що матеріалізм не ведуть людину до добра, щастя, гармонії, а навпаки збивають у великі блукання. З матеріалізмом ми ще «розправимось» у наступній статті, а сьогодні під прицілом ідеалізм.

На перший погляд здається ніби немає нічого поганого в тому, щоб жити ідеалом (правда ще залежить яким ідеалом) та хотіти змінити світ на краще. От тільки всі реальні спроби таки змінити світ на краще обертались великими трагедіями, бідами, катастрофами. Трішки історії: ідеалістами були практично всі великі диктатори. Адольф Гітлер був великим ідеалістом (і навіть вегетаріанцем, тільки вдумайтесь, він шкодував свинку, курочку, але винищив стільки людей), а ще Адольф був мрійником та художником (до речі, доволі непоганим). І він справді вірив, що змінює світ на краще, встановлює царство тисячолітнього Рейху, де пануватиме славетна арійська раса. Він жив ідеалом, служив йому.

Або візьмемо інший приклад – більшовицьку революцію в Росії 1917 року. Багато революціонерів натхненних палкими промовами Леніна і Троцького щиро вірили що вони роблять благе діло, встановлюючи «диктатуру пролетаріату». Вони вірили, що боряться за «свободу, рівність та братерство», за загальне комуністичне щастя. Вони теж служили ідеалу. Якими кривавими наслідками обернувся такий ідеалізм чудово знає історія.

Частенько ідеалізм перетворюється на фанатизм, самі ідеалісти на фанатиків (іноді не просто фанатиків, а фанатиків-сектантів, вірних адептів тої чи іншої секти, благо їх є багато) і тоді або з часом вони подорослішають, помудрішають, наберуться здорового глузду та розчаруються у колишніх ідеалах, або ж – Алах Акбар (бабах!!!).

Коли ідеалістом є молода людина – це цілком нормально та природно, але, коли ідеаліст – старший чоловік – це вже дуже і дуже сумно. Як казав свого часу Уінстон Черчіль: «Хто не був ідеалістом у юнацтві, той немає серця, але хто не став скептиком на старості, той немає розуму».

А все насправді дуже просто: не потрібно змінювати світ, потрібно змінювати себе (або ж, хочете змінити світ? Почніть з себе). Не потрібно жити ідеалом (будь-яким), потрібно жити тут і тепер, насолоджуватись життям і світом. Загалом же всі ідеалісти майже завжди обурені на світ, все для них погане, грішне, бездуховне. Все треба змінити, вигадати якийсь примарний ідеал, та йому служити.

Ідеалістам (як зрештою і матеріалістам) бракує однієї дуже важливої чесноти – смирення (точніше мудросмирення), вміння приймати світ (та оточуючих людей) таким яким він є. І повірте – це дуже невдячна справа – змінювати світ, спроби вже були та нічим добрим не закінчились. Якщо вже і кортить щось змінити, то змінюйте тільки себе, взагалі це єдина річ, яку ми здатні змінити.

…І коли ви змінити себе, станете смиренним, навчитесь цінувати, те що маєте (а не шукати матеріальних багатств чи то якогось духовного ідеалу)… ви з подивом побачите – світ змінився. Хоча ні, він ніколи не мінявся, він завжди був таким, досконалим, недосконалими були лише ми самі.