У якому плані можна говорити про толерантність ісламського світу? Новочасні змагання за толерантність породжені тією самою ситуацією, яка перед століттями спричинилася до нетерпимості традиційних релігій, підтримуваних апаратом державної влади — імператорами, халіфами, султанами, що виправдовували своє право на панування посиланнями на релігію.

У цьому розумінні християнство й іслам дуже подібні: їхнє поширення як релігій супроводжувалось установленням імперій і царств, що спиралися на суворе дотримання Божої істини як основи людських законів. Бог втручається в людські справи різними способами, як до релігії, а ось владні структури неухильно знаходять своє виправдання у трансцендентальних святих вченнях, ортодоксальні варіанти яких освячувались тим, що Макс Вебер називав “священним урядуванням”.

Починаючи з Європи ХVII століття, виникає змагання між двома історичними моделями творення і відтворення суспільств: завдяки першій з’явилися так звані “Суспільства Святого Письма”, завдяки другій — світські суспільства, позбавлені будь-якого теїстичного змісту, які прагнуть узаконити себе з допомогою виборчого права та демократичного обговорення проблем.

Отже, різниця не зумовлена, як це часто стверджується, релігійними розбіжностями (християнство, іслам, іудаїзм, буддизм), а тим, чи є між церквою та державою узгодженість, чи її нема, як, наприклад, у моделі суспільства, породженого Французькою революцією та Просвітництвом.

Отже, що ж стане з питанням толерантності, якщо його розглядати крізь призму вищезгаданого підходу? Насамперед радикальний поворот, що відбувся у ХVII столітті, в історичному плані становить істотну межу. Доти толерантність (в розумінні свободи релігії та судової оборони основних людських і громадських прав) психологічно й інтелектуально була неможливою щодо взаємовиключних теологічних систем, створених релігійними громадами для своєї оборони — а може, й для своєї експансії.

ЗАХИСНА ЗОНА

Догматична теологія завжди заявляє, що тільки та чи інша релігійна громада має монополію на здобуту через одкровення істину, а отже, й на владу, що її вона, громада, боронить. Ісламські закони були не такі дискримінаційні: згідно з ними, християни й іудеї мали відомий статус аз-зімма – осіб, взятих під охорону. Але це була толерантність, що походила від байдужості, та принизливих заходів, покликаних підкреслити зверхність ісламської істини. У полеміці між іудеями та мусульманами чи між християнами та мусульманами звично використовується приклад цього статусу аз-зімма, щоб затаврувати войовничу нетерпимість ісламу.

Однак дуже не сучасно і несправедливо судити одне з “теократичних” суспільств у такий спосіб, і водночас не піддавати ніякій критиці інші, й використовувати пустулати моделі Просвітництва тільки для дискредитації ісламу. Мусульмани й собі могли б відповісти на звинувачення ісламу в нетерпимості, сформульовані на основі логіки у дусі Просвітництва, цитатами сур з Корану, перейнятих духом толерантності. Але це не менш задавнений і не менш демагогічний підхід, і я його відкидаю. Я чудово знаю: традиційна інтерпретація деяких сур, що найбільше пропагують толерантність, поступилась місцем теологічним постулатам Божої істини, поставленим під пильний нагляд теологів-правників, які надають своїм ухвалам надто екзальтованого онтологічного, когнитивного, юридичного і духовного статусу.

Безперечно, видатні твори ісламської думки допомогли разом з іншими вторувати шлях до толерантності в сучасному її розумінні. Я маю тут на оці праці містиків, інтелектуальні пориви, політичні протести, зокрема, таких авторів, як Хасан аль-Басрі (помер у 772 р.), аль-Джахіз (помер у 869 p.), аль-Кінді (помер у 870 p.), аль-Таухіді (помер у 1014 р.) та аль-Мааррі (помер у 1058 p.). Але всі ці здогади-прозріння та роздуми становлять лише частину того, що антології з часів стародавнього світу Ірану називали “вічною мудрістю” (Джавідан Хірад, або аль-Хікма аль-Халіда).

СИМВОЛІЧНИЙ КАПІТАЛ

А що ж сталося після згаданого радикального перевороту? Іслам як релігія, ісламська думка та мусульманське суспільство залишилося осторонь від подій. Європейські суспільства зазнавали чимраз швидших змін, що їх готувала та скеровувала капіталістична торговельна буржуазія, а у світі ісламу відбувався зворотний процес — цей світ слабшав, розмах думки та культурна діяльність обмежувались, а племінний уклад поширювався із послабленням центральної влади. Ці події сприяли створенню колоніальних імперій, які погіршили економічне та політичне становище й стан культури й призвели до визвольних воєн після другої світової війни.

Цей короткий історичний опис хибує на брак докладності, та все ж показує, що толерантність не може бути в центрі уваги в суспільстві, де з XIII століття відбувається процес, завдяки якому культурні та етнічні групи стали незалежними, міська еліта та народні маси розмножувались, а релігія, мова та культура стали однаковими у містах, селах та в цілих регіонах. Оттоманський режим і багато в чому колонізатори сприяли цьому розколу суспільства на осібні групи. Релігія розкололась на секти і братства. Влада стала спадковою, економіка почала тяжіти до самозабезпеченості, мови розпались на діалекти, а культура звузилась до того, що французький соціолог П’єр Бурдьє назвав “символічним капіталом”.

Ці суспільства, розколоті на ізольовані одна від одної групи, ревно зберігаючи своє “обличчя” і часто протидіючи урядові (надто якщо він був далеко), залишалися відтятими від сучасності до 1950-х років. Колоніальні режими, звісно, підтримували утворення соціокультурних “острівців”, де почала відчуватися потреба в тому, щоб модернізувати інституції та уявлення про суспільство й інтелектуальне життя. Та лише в епоху політичної незалежності національні держави скрізь силували групи сепаратистів та місцевий рух за незалежність брати участь у “національному відродженні”. Цій новій соціополітичній рушійній силі випало за короткий час зробити проблему толерантності актуальною і нагальною, як це було у європейських християнських суспільствах ХVІІІ століття.

Отже, ми бачимо, що толерантність не основна чеснота, якої вимагають великі релігійні та філософські вчення, а радше реакція на соціальні та політичні вимоги за часів великого ідеологічного лихоліття, перегляд основних “цінностей”, притаманних різним соціальним групам, що утворюють націю.

Практика толерантності потребує повсюдних зусиль індивідуальної волі, а також політичної волі з боку держави. Можна сказати, що у більшості мусульманських країн бракує і тієї, і тієї волі, та це можна пояснити радше історичними, соціальними та антропологічними причинами, ніж “мовчанням” релігійних текстів та “кволістю” ісламської думки.

Аудиторія “енциклопедистів” складалася із зацікавлених громадян, готових упроваджувати ідеї Просвітництва у політичну та економічну практику. Така сама аудиторія була в короткі періоди історії ісламського суспільства: у ІХ-Х століттях торговельний середній клас у великих містах надав розмаху розвитку в арабському світі гуманізму, відкритого для вчень “вічної мудрості”, де іслам був одним зі складників. Схоже становище спостерігалось у кількох суспільствах 1850 — 1940 років: то був так званий період нагоа – відродження; особливо в арабському світі. Інтелігенція, сприйнятлива до ідеалів Просвітництва, намагалась запровадити ліберальну демократію, особливо після розпаду Оттоманської імперії, але вузька соціальна база цього руху та політична пильність колоніальної влади стали на заваді будь-якій модернізації.

З 1960-х років зростання населення й поширення популістських настроїв, а також широкомасштабне “викорінення” осілого населення та суворий контроль влади в однопартійних країнах призвели до насильницької конфронтації у мусульманських суспільствах, де зростання рухів протесту та до гуртового відчуття фрустрації, а все це не може не сприяти розвиткові безкомпромісних доктрин.

У цьому короткому розборі я прагну висловити думку — вона буде й моїм висновком, — що в сучасних суспільствах проблема терпимості набуває таких масштабів та ваги, що стає неможливим обмежитись окремими прикладами того чи того суспільства, того чи того способу мислення, тієї чи тієї релігії. Те, що неточно називають ісламом, годі вилучити з контексту світових сил, що рядять долями всіх народів. Коли журналісти, політологи та соціологи вживають таких слів, як “фанатизм”, “ксенофобія”, “насильство” і “нетерпимість” щодо новосучасних мусульманських рухів, їх слід розуміти в контексті внутрішніх та зовнішніх причин, що викликають усі ці явища.

Це не означає, ніби я заплющую очі на атмосферу нетерпимості, що посилилась у деяких мусульманських суспільствах у зв’язку з так званим “пробудженням” ісламу. Коли я підкреслюю масштаб політичного й економічного тиску, якого досі зазнають ці суспільства, і тверджу, що зміну в розумінні ваги релігій слід оцінювати, зважаючи на історичні умови та суспільне становище, то це тільки для того, щоб і ще раз наголосити на доконечній потребі толерантного ставлення до феномена релігії загалом і запропонувати підходити з більшим розумінням до різних практичних виявів ісламу.

Автор: Мохаммед Аркун.