Коли давніх греків охоплювало почуття невимовного жаху чи захоплення перед природним явищем, яке вони не могли пояснити, тоді вони гадали, що тут не обійшлося без богів. Це могло бути і невичерпне джерело, і шелест листя від подиху вітру, незвичної форми скеля, громовиця, літаюча тінь і навіть тиша. Місця, де змішані почуття шаноби й страху виникали найчастіше і виявлялися найсильніше, греки називали thambos і обирали їх для спорудження своїх святилищ.

Боги заявляли про себе в найрізноманітніших місцевостях. Аполлон, наприклад, уподобав собі величний край Дельфів поблизу крутого кряжа в передгір’ях Парнасу, а також скелі острова Делосу посеред Егейського моря. Межі місцини, де панувало божество, позначалися кам’яними стовпами або оточувалися муром, тож священний притулок з того часу ставав забороненим. У цьому місці не тільки народжуватися чи вмирати, ба навіть заходити туди з нечистими намірами вважалося блюзнірством. Відрізане від світу священне місце ставало temenos бога, тобто божим наділом.

Серед того, що лишилося від temenos і загалом найкраще збереглося від античного світу, найбільше вражають храми. Та чи й справді храми були необхідним елементом святилищ, у яких давні греки вшановували своїх богів?

Із цього погляду показовим є святилище Зевса в Олімпії. Як писав Гесіод у VII столітті до нашої ери, цей «бог богів», що мав повну владу над смертними людьми, наділяючи їх славою або забуттям, караючи пихатих і звеличуючи покірливих, що гримів над головами греків і жив десь у небі, не мав свого храму майже 500 років! Перші жертви Зевсу в його святилищі датовано ще тисячним роком до нашої ери, тоді як призначений для його статуї храм було споруджено архітектором Лібоном з Еліди лише в 468 році до нашої ери.

Як пояснити, що перший серед богів-олімпійців мав так довго чекати на оселю у власному святилищі, довше навіть за свою дружину Геру, храм якої освятили десь близько 600 років до нашої ери? Як пояснити, що в цьому панеллінічному місці, де кожного четвертого року скликалися Олімпійські ігри за участю атлетів та глядачів з усіх грецьких міст, чомусь не відчули раніше потреби вшанувати бога його власним храмом?

Це означає, що в релігії давніх греків храм мав другорядне значення. Він не був серцем святилища, як, втім, не був він і життєвим центром міста, на відміну від середньовічних соборів. У греків осердям всіх обрядів, згідно з вимогами ритуалу доби гомерівських героїв, був вівтар. Боги чекають від людей молитов, дарів та жертв, а натомість вони задовольняють прохання віруючих, дають їм своє благословення.

Найвища жертва завжди кривава. Так само як троянці в «Іліаді», учасники її збираються на площі і влаштовують знамениту гекатомбу навколо величного вівтаря. Жертовних тварин вбивають тут-таки, біля вівтаря, де палає вогонь, який і поглине їх цілком або частково. Дим, що здіймається в небо, і є тою їжею яку так полюбляють боги.

Отже, вівтар просто неба, а не храм, відіграє основну роль у культі шани богам. Для святилища досить самого вівтаря, тільки його. На прикладі Олімпії видно, що він може протягом століть передувати спорудженню храму. Багато вівтарів будували з каменю, деякі з них досягали значних розмірів. Так, сіракузький тиран Гієрон II побудував на Сицилії у III столітті до н. е. вівтар завдовжки 192 метри. Зводили вівтарі і з нетривких матеріалів: так на вівтар Аполлонові на Делосі згодилися роги принесених у жертву кіз, а вівтар Зевсу в Олімпії зробили з попелу спалених тварин. Невтомний мандрівник грек Павсаній описав вівтар Зевсові як конус майже 7 метрів заввишки з основою 37 метрів по колу.

Найчастіше вівтар розміщували перед головним фасадом храму на східному боці. Саме до нього спрямовували процесії віруючих, тоді як доступ до храму, де серед дарів стояла статуя божества, дозволявся, як правило самим лише жерцям. Віруючі, котрим не випадала нагода побувати в храмі, могли бачити зображення бога лише крізь напів відчинені двері. В Еліді у храмі Аїда (Гадеса), бога підземного царства, двері храму відчинялися тільки раз на рік і тільки для жерця.

ДРУГА ПЕРЕПОНА

Отже, грецький храм — це відокремлений, замкнений світ. Окрім temenos, яким оселя божа відгородилася від світу людей, вона мала ще й колонаду. Віруючі в святилищі були ззовні, на площі, а колонада храму немовби запрошувала їх йти навколо будівлі. Винятки з цього правила дуже нечисленні. Як храми, так і святилища містили в собі не тільки зображення Бога, а й еманацію його: так, наприклад, храм Аполлона в Дельфах було споруджено над розколиною в скелі, крізь яку віщував сам Бог. Люди, що прагнули Його поради, після очищення заходили до будівлі, однак не наближалися до священного кутка, де в напівтемряві, схована від їхніх очей, сиділа на узвишші жриця (або ж піфія), яка й передавала їм відповіді бога.

ЗАКАМ’ЯНІЛІ СВЯТИЛИЩА

Перші храми нічим не відрізнялися від людської оселі. Хоча, як сказав Аполлон в «Іліаді», «завжди лишаться зовсім різні раси — богів безсмертних і земних людей», людина наділила богів своєю зовнішністю та уподібнила їх собі в життєвих потребах. Про витоки релігійної архітектури, коли божий дім виглядав так само, як людська оселя, нагадують первісні каплиці. Це були будівлі з єдиним квадратним або ж напівовальним приміщенням; стіни робили з цегли-сирцю чи саману з домішкою камінців та соломи; підвалини мігрували з каменю та ріні; стелю підпирали дерев’яними стовпами.

Греки були, передусім, жителями міст, тож і їхні храми з плином часу змінювалися разом з містами. Кожна міська громада вшановувала своїх богів-хранителів, прикрашаючи їхні святилища, і тут хвастощі досить часто брали гору над побожністю. У VI столітті до нашої ери містами правили багаті тирани, які зводили в священних місцях дедалі пишніші споруди, аби звеличити самих себе. Тож будівництво храмів швидко розвивалося, архітектори прагнули перевершити своїх колег-суперників.

Первісні непоказні будівлі поступилися місцем величним спорудам. Будівничі почали використовувати вапняк та мармур. У деяких випадках цей процес «скам’яніння» відбувався поступову. Так, скажімо, дерев’яні колони храму Гери в Олімпії замінювалися на кам’яні одна за одною аж до римської доби, за винятком єдиної, що її розглядали і дивувалися їй вже в III столітті нашої ери. Однак, уже на початку VI століття до нашої ери деякі храми, зокрема храм Артеміди на Корфу, були збудовані тільки з каменю.

Опанування цим благородним, але важким матеріалом змусило архітекторів задуматися над визначенням обсягів та впорядкуванням інтер’єрів, що дозволило б найкраще подати зображення бога. До головного приміщення храму, де встановлено статую, прибудовувався вестибюль, симетричним віддзеркаленням якого був другий вхід позаду будівлі.

Найсміливіші серед тогочасних архітекторів будівничі з грецьких міст у Малій Азії спромоглися будувати величні, як собори, храми. Можливо, на створення подвійної колонади навколо головної зали їх надихнули архітектурні комплекси Стародавнього Єгипту. У храмі та святилищі Гери на острові Самосі, відомих під назвою «лабіринт», захоплення сучасників викликав справжній величний ліс колон — їх було аж 104. Храм Артеміди в Ефесі, деякі скульптурні прикраси якого були подаровані легендарним царем Крезом, вважався одним із семи чудес світу. Нині від нього лишилася тільки згадка — храм спалив злочинець якраз у ту ніч 356 року до нашої ери, коли народився Олександр Македонський.

Далі буде.

Автор: Софі Декан-Лекім.