Два полюси є в коханні земному, уособлюють їх донжуан і чернець. Можливо, хтось скаже, що один з них абсолютно правий, а інший настільки ж абсолютно помиляється. Не думаю, що це так: все набагато складніше. Розібратися в цьому теж нелегко. І все ж спробуємо.

Чи губить душу свою донжуан? Можливо; але тільки в тому випадку, якщо «дробить» її заради різноманіття безмежності, якщо приносить себе в жертву чистому Ніщо. Звичайно, за великим рахунком все суще теж приносить себе в жертву цьому Ніщо, але людині такий шлях замовлений, бо вона смертельно гріховна.

Але буває й інакше: людська сутність по необхідності шукає свою відторгнуту половину. Тоді цей шлях небезпечний, але єдино можливий для сходження душі; він трагічний, але обдаровує повнотою буття. Небезпечний ж він тим, що можна зісковзнути на шлях донжуанства. Причому для жінки це небезпечно подвійно, тому жінка за своєю природою стоїть ближче до Ніщо, і його тяжіння багато сильніше. Тому жінка рідше, ніж чоловік, повертається з цього Ніщо…

Напевно, донжуанство – це крайня форма фетишизму, спроба з деталей розрізнених, випадкових, несостикованних створити цілісний образ втраченої половини. Але що ж тоді являє собою чернечий аскетизм? Чи відповідає Христове вчення запереченню плоті? Хіба не дав Христос нову заповідь любові, яку не всі можуть вмістити?

Ось в цьому-то й справа – в обраності. Сам Христос це підкреслював, коли говорив, що в світі багато покликаних, та мало обраних. По суті, про те ж вчив і Платон: від любові «простонародної», природної – до любові Божественної, до Афродіти Небесної, але не інакше як виконавши борг любові земної, борг роду. З цієї точки зору чернечі ордени, які заперечують плоть, – безплідна втеча від самого себе. Це не подолання плоті, а, навпаки, зведення її в ранг чогось жахливо-нездоланного.

Але ж в сучасному «перевернутому» світі люди часто не розрізняють земне кохання і пристрасть. Навряд чи можна сумніватися в тому, що подібний підхід – прямий шлях до самого «плоского» донжуанства. Ми встигли забути виключно глибокі слова отця Павла Флоренського: «Кохання можливе до лиця, а жадання – до речі». Тобто ми в такому випадку просто сприймаємо кохану людини як річ!

Вийти з цієї, прямо скажемо, образливої для наших близьких ситуації, звичайно, можна. Наприклад, якщо зуміти перевести кохання з чуттєвої сфери в сферу християнського пізнання Бога. По суті, це переосмислений платонізм з його переходом від чуттєвого кохання до пізнання Істини.

Однак все це так і не пояснює сутність кохання земного – у всіх його незліченних варіаціях між двома полюсами, про які ми говорили на початку бесіди. Напевно, мають рацію ті філософи (і ті закохані), які вважають, що любов до ближнього поза всякою логікою; це досвід виходу зі свого замкнутого «я». Флоренський, наприклад, був переконаний, що людина повинна побачити у ближньому не його зовнішність, але образ Божий і прагнути через нього до вічності: «Така любов відчиняє двері горніх світів, і тоді віє звідти прохолодою раю…»

Але навіщо тоді потрібне земне кохання? Для того, щоб людина почала шукати цю Вишню любов і при цьому ще дотримувалася норми моралі?

У кожного народу – свій моральний кодекс. Він був продиктований досвідом здорового життя і здорового глузду. Будь-які форми індивідуальної, романтичної любові поза роду правомочні лише тоді, коли в суспільстві є потужний «родовий фон». Навіть якщо у якогось народу явлені моральні вольності, то вони, в своїй суті і глибині, були викликані екстремальними умовами, в яких деякий час цей народ перебував. І цей кодекс, який багатьом видається нагромадженням сумовитих заборон, єднає, на мій погляд – воістину містично єднає, – любов духовну і любов тілесну, почуття ченця і почуття донжуана.

Справді: хіба не містично тіло, тілесність як така? Любов земна починається з тілесності і завершується нею, але вже не колишньою, а іншою – освяченою, пронизаною якщо не духовними, то душевними імпульсами. По суті, кожен духовно-душевний імпульс шукає собі основу, яка завжди тілесна і відповідає стану цього імпульсу. У тілесному ж злитті двох осяяних справжнім коханням виявляється перший справжній досвід андрогінності – того загадкового поняття, про яке ми з вами вже розмовляли і до якого неминуче повертаємося знову.

Кохання, якщо воно кохання, не буває чистою духовністю – але також не буває і чистою тілесністю. Звичайно, питання це важке не тільки для буденної свідомості, а й для філософського розуму. Тому приймемо твердження Зінаїди Гіппіус: «Жива людина – є якась цілісність; і вона – душетілесна, як її кохання».

При цьому важливо пам’ятати, що плоть, настільки жадана для донжуана і настільки недоглянута і знехтувана ченцем, не є відсталою і мертвою матерією. Плоть спочатку одухотворена, невід’ємно поєднана з духовністю через душу. Плоть – це духовно організована матерія, матерія за межами нашого розуміння. Щоб двоє люблячих стали однією плоттю, їм потрібно перемогти свою плоть – ту, що розділяє наше, спочатку андрогінну, істоту. Плоть – це примара, що лякає душу; в коханні повинна бути переможена покалічена, розділена надвоє душа. І тоді чоловікожіночність, злившись в єдине, оспіває осанну великому богу Еросу.

У істинного кохання після тілесного парування настає та особлива душевна близькість, яка піднімає люблячих на новий щабель справжнього єднання. У свою чергу, цей досвід душевної близькості освячує і тілесну близькість, роблячи її радісно-просвітленою, натякаючи на містичну єдність божественної андрогінності. Так що і донжуан, і монах (якщо, звичайно, їх спосіб життя дійсно є їх Шлях) повинні будуть погодитися з тим, що плоть – завжди від плоті Абсолютної, Незбагненної, Єдиної. У тілесному прояві вона несе на собі печатку пластичності і мінливості, а тому вона завжди не збігається сама з собою, завжди лукава і брехлива. Але це лише тому, що вона відокремилася від плоті Духа, і смертність її є спокута за відпадання від Духа. І плотська любов волає до вічного блаженства единоплотія…

Автор: А. Ширялін.