Ашрам «Ауровіль» – між минулим і майбутнім. Продовження.

Posted by on September 25, 2012

Ауровіль

Залишається ще день в Ауровілі. Вирішуємо завтра, нарешті, піти в Матрімандір. Завтра починається дощ. Виявляється, що в дощову погоду пускають тільки в матрімандірський сад, доступ в храм закритий – щоб не завдали бруду. Дивимось на храм з далекого далека. Покірно зупиняючись перед межею, зазначеною служителем – далі йти заборонено, – кляну себе всіма богами і антибогами на світі: дістатися до Ауровілю і не дійти до його серця! Значить, ніби як був тут, а ніби як і не був. Вирішуємо залишитись ще на один день – раптом небо проясниться. Заглядаємо в путівник і до свого жаху з’ясовуємо, що приїхали ми сюди якраз у сезон дощів, який триває приблизно місяць (листопад), і що нам просто страшно повезло спочатку з сонячними днями.

Зрозуміло, що сенсу залишатися ще на день немає. Дощу лити і лити. А попереду – поїздка в гори, де ніякого дощу нема. Потрібно змиритися. Збираючи речі, розглядаю куплений в Пондічеррі календар знаменних дат Ауровілю. Пробігшись за списком, виявляю, що через два дні, 17 листопада, – день смерті Матері, або, як його називають ауровільці, «День, коли Мати покинула своє тіло» (Мати померла в 1973 році у віці 95 років. Її смерть була для ауровільців шоком: вони щиро вважали, що Мати безсмертна). Нам вже розповідали, що в кімнату Матері, яка після створення Ауровілю таки залишилася жити в ашрамі, пускають двічі на рік – у день її народження і в день смерті. Я розумію – не може бути, щоб у цей день йшов дощ. Природно, ми залишаємось.

Відступ 3: На щастя, про те, що Ауровіль повний змій, я дізналася в передостанній день перебування в цьому місті. Запідозрила я це, звичайно, відразу. По-перше, Ауровіль – це ніяке не місто, за нашими поняттями, а дачне селище з котеджами, в якому живе, по суперечливим даними, не то 1200, не то близько 3000 жителів. По-друге, крім тропічних заростей, ясно, що сприяють великій кількості змій, тут всюди стикаєшся з мангустами (Індія, зелень, Ріккі-Тікі-Таві – які ще потрібні асоціації?). Чесно скажу, жодної змії не зустріла. І страшно здивувалася тому, що тут продають спеціальний чорний камінь, який відсмоктує отруту. Коли я, нарешті, наважилась запитати, чи немає тут отруйних тварюк, мені відповіли: «Повно, особливо багато кобр. Але не бійся. Мати заговорила їх. За 40 років існування Ауровілю жодної людини не вкусила змія ».

кобра

Вранці 17 листопада дощ припинився. О 9 годині ми занурилися в спеціальній автобус, що прямував у Пондічеррі (з десяти пасажирів п’ятеро виявились росіянами). У ашрама вже стояв натовп. Величезна боса змієподібна черга (вся взуття складене біля входу в будівлю). Розбуваємось і прилаштовуємось до хвоста. Вдивляюся в обличчя. В основному індуси, європейці – приблизно кожен двадцятий. Але які обличчя!

Піднімаюся на другий поверх, входжу в кімнату. Кімната маленька, маленьке вузьке ліжко, кришталева куля на столику, годинник на стіні. Затриматися не дають – потік рухається. Так колись приходили на зустріч з Матір’ю її підопічні, їх були натовпи, і вона нікого не виділяла. Вони всього лише на кілька секунд затримувалися в її кімнаті, але ці секунди, очі в очі, допомагали ауровільцям. Очі в неї були особливі.

Мати

З кімнати вже іншими сходами спускаєшся вниз. І натикаєшся на табличку: «Будь ласка, не приходьте сюди ще раз, сьогодні». На першому поверсі – величезний портрет в кольорах. На картині – сидячі в кріслах Шрі Ауробіндо та Мати. У нього – біло-блакитна аура, у неї – золота. Хтось стає на коліна і припадає губами до портрета. Так дивно: Шрі Ауробіндо весь час повторював, що він не творець нової релігії, більше того, саму релігію (будь-яку) вважав перешкодою на шляху вдосконалення людини, а йому і Матері поклоняються, як богам.

Шрі Ауробіндо

Коли виходиш з будинку, зрозуміло, чим викликане Попередження про невідвідування сьогодні: черга не зменшується, і якщо хтось буде вставати в неї по кілька разів, то інший хтось так і не потрапить. І ще я зрозуміла – ми потрапимо в Матрімандір: Мати протегує місту. Сьогодні дощу вже не буде. Я не помилилася.

Потім ми повернулися в Ауровіль. Моя супутниця, зрозумівши, що я готова остаточно поламати програму подорожі і застрягти в Ауровілі, щоб «в потрібний момент зустріти потрібних людей, які зустрічаються тоді, коли з ними потрібно зустрітися», взяла ауровільскій телефонний довідник і подзвонила першому ж знайденому в ній росіянину – ім’я Василь сумнівів в походженні не залишало, до речі, в Ауровілі всі знають один одного виключно по імені, прізвища в увагу не беруться. Якщо імена дублюються, то в телефонній книзі до них або додають першу літеру прізвища, або вказують назву громади, в якій людина живе. Василь сказав, що чекає нас в 6:30 на вечерю.

До 6:30 була маса часу, і ми попрямували в своє улюблене кафе, яке спочатку відвідали в надії випити пива (це поки не знали, що в Ауровілі навіть пива не наливають), а потім пристрастилися до свіжовичавленого апельсинового соку. Коли ми спішувалися зі своїх велосипедів, як завжди, перемовляючись, на нашу російську мову відреагували: «Росіяни?» Казавшого це слово ми тут же затягнули в кафе. Посадили за стіл і виголосили: «Журналісти», М’який ауровільский чоловік вмить став агресивним, за його інтелігентними пасажами чулося одне: «Дура ти, і стаття твоя буде безглузда». Я агресії не люблю, тому на тому ж невербальному рівні відповіла: «Сам дурень». І він раптом якось перемінився, якось знайшлась у нас спільна мова. «Сноби вони, звичайно, – подумала я, – але якщо їх підчепити …»

Ауровіль

Нам страшно повезло. Анатолій виявився першим (!) російським ауровільцем, який приїхав сюди ще в 1989-му році. Пояснивши, що завдання у мене бездарне (бо нічого не можна зрозуміти про Ауровіль, не проживши тут роки), від бесіди він таки не відмовився,
- Що таке Ауровіль? – Запитала я.
- Знаєте, це як в «Сталкері» Тарковського. Коли потрапляєш в «зону», вона спочатку чорно-біла, а потім раптом стає кольоровою.
- Ми тут чули від росіян, що в Ауровілі своя корупція ..
- Місто створювалося як живий організм, і в ньому присутнє все, що присутнє у світі. У тому числі і бюрократія, і корупція. Питання в тому, в якій пропорції це знаходиться. У Ауровілі частка зла мінімальна, як обов’язкова присутність зарази в здоровому організмі, необхідна для збереження імунітету. Тільки не намагайтеся знайти тут просвітлених людей, подібних Матері. Їх немає.
- А навіщо ж тоді взагалі це місто?
- Ауровіль – це ще несформоване місто. І справа навіть не в тому, що воно було задумане як місто для п’ятдесяти тисяч жителів, а живе тут близько двох тисяч. Це ще ембріон. Сорок років для міста – термін мінімальний. Ауровілю тільки належить стати таким, яким він був задуманий. І будується він не як продумана ментальна конструкція, а як живий організм, сам підказує, що потрібно робити завтра. Тому з великими проблемами стикаються багато росіян, які приїжджають сюди. Році в 1992-му якийсь журналіст з АПН, відповідальний за Азію, випадково забрів сюди і зняв фільм, який був показаний по російському телебаченню. Він мало що зрозумів про тутешнє життя, а глядачі зрозуміли ще менше. Повалили натовпи росіян, думаючих, що Ауровіль – це якийсь сучасний Турксиб, будівництво століття, на зразок тих, що були у нас в звичаї у радянські часи. Маса ідей про перебудову світу, ентузіазм.

Уявляєте, приїхало багато вчителів, які хотіли викладати в ауровільских Школах. (Весь сарказм Анатолія я оцінила пізніше, забрела таки в одну з місцевих шкіл). Будиночки. З одного доноситься музика. Я зазирнула: група дітлахів сидить на подушках в колі. На подушці ж вчителька. І співають. Потім мені попався математичний клас: вчитель щось пояснює біля дошки двом учням. При цьому ще двоє, що сидять в кімнаті, явно обговорюють свої особисті проблеми, ще двоє возяться біля стелажа. Напевно, цю теорему вони давно вирішили. В ауровільских школах викладають не професіонали, а ті, хто любить дітей. Пост радянські вчителі з незнищенною жагою виховання «правильних» дітей припали тут не до двору. Ніхто не знає, яким буде Ауровіль. Мати все таки попереджала, що це експеримент.

Ауровіль

«Це експеримент, – думала я, влізаючи на свого двоколісного друга, – експеримент, що чиниться над собою кожним, хто приїжджає сюди, навіть з короткостроковим візитом». Справа в тому, що в південній Індії різко темніє о шостій вечора. Як ми розраховували дістатися до громади, в якій живе Василь, – незрозуміло, ми і вдень-то з труднощами розбиралися в лісових дорогах, весь час заглядаючи в карту і справляючись з рідкісними покажчиками. Вийшовши на вечірню дорогу, я зрозуміла: до ранку можна колесити в пошуках потрібного місця – необхідного для мандрівок по нічним стежками ліхтарика у нас немає (в Ауровілі вулиці не освітлюються, тому після заходу сонця життя міста локалізується в громадах), та й з ліхтариком мало що знайдеш: стежки заплутані, а дорогу запитати нема в кого. Але Анатолій зголосився проводити нас.

Відступ 4: В Ауровілі живе одна американка, що оселилася тут ще в ті часи, коли місто тільки закладалося. Вона була хіппі і приїхала в Індію з маленькою дитиною. Грошей не було, вони голодували. Одного разу вночі, незабаром після прибуття до Індії, їй приснився сон (або це було видіння – хто зможе стверджувати з впевненістю?): З неба спустилися два Ангела і запитали: «Ти волала до нашої допомоги, що тобі потрібно?» – «Грошей» . – «Скільки?» – «Стільки, щоб мені завжди вистачало». Після цього в розумній американській комп’ютерній системі відбувся збій: щомісяця на рахунок американки невідомо звідки стало капати сімсот доларів. Капає вже 30 років.

Ауровіль

Від Василя ми дізналися деякі побутові подробиці ауровільського життя. Стати ауровільцем може далеко не кожен бажаючий. Процедура отримання тутешнього громадянства така. Чоловік, який приїхав сюди за туристичною візою (вона дається зазвичай на 3 місяці), подає заяву у спеціальну організацію, звану Entry Group, з проханням дозволити йому пройти випробувальний термін, тобто стати ньюкамером (Newcomer – «новоприбулий»). Паралельно він підшукує громаду, в якій хотів би оселитися (громади групуються по найрізноманітніших ознаках, за винятком національного), і роботу, на якій він міг би приносити користь Ауровілю. Якщо Entry Group приймає позитивне рішення, то «здобувачеві» видають папери, на основі яких він у своїй країні в посольстві або консульстві Індії отримує в’їзну візу на 9 місяців. Обов’язкова умова – пристойне знання англійської (взагалі ж в Ауровілі 4 офіційних мови: англійська, французька, тамільська та санскрит).

Весь випробувальний термін живеш на свої гроші в готелі або знімаєш будинок (в Ауровілі можна знайти нечувано дешеві варіанти проживання, але все ж не безкоштовні), платиш спеціальний збір (близько $ 1.5 в день) і працюєш зовсім безкоштовно. У Ауровілі немає не тільки понять високооплачуваної або низькооплачуваної роботи, але і поняття зарплати взагалі. Всі, хто займається корисною для міста діяльністю, отримують допомогу, не залежну від рівня кваліфікації. Становить вона близько $ 80 в місяць плюс доларів 15 на бензин. Індія, звичайно, супердешева країна, але цих грошей вистачає тільки на дуже скромне життя. Втім, в Ауровіль приїжджають не за матеріальними благами. Після закінчення дев’ятимісячного строку Entry Group вирішує, отримали ви право називатися ауровільцем чи ні.

Я намагалася у багатьох людей з’ясувати, як тут шукають роботу, своє місце в місті, контакти з людьми, і ніхто не зміг мені відповісти нічого конкретного. Загальний сенс сказаного такий: «Все само тебе знаходить. Якщо тобі потрібно жити в Ауровілі, все складеться, часом самим несподіваним для тебе чином. Якщо ж ти внутрішньо до життя тут не готовий, то Ауровіль тебе витисне ». Може бути, тому тут і немає нещасних людей, «що не знайшли себе в житті».

На наступний день ми потрапили в Матрімандір і побачили зал для медитацій. Висока кругла кімната, білі стіни, біла стеля, білі мати на підлозі, білі колони уздовж стін, велика кришталева куля на підставці посередині і три променя світла, що б’ють із стелі. Прохолода, що контрастує з індійською спекою. І потужна енергетика, яку відчуваєш, підійшовши до залу навіть на кілька секунд. Місце, де працюють над майбутнім.

Автор: Ольга Маурін.

P. S. Духи вещают: А еще помимо всего прочего в ашраме «Ауровиле» разработан просто удивительный ландшафтный дизайн. Но иначе в таком месте и быть не могло.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

*

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Рубрики (Categories)

Последние комментарии (Recent comments)

Архив (Archive)


UA TOP Bloggers