На початку свого позаутробного життя немовля перебуває у стані, який я назвала б “станом існування”. Це – биття його серця, його дихання; дитина злита зі своєю матір’ю. Такий початковий стан дає їй глибоке відчуття безпеки; немовля перебуває у певній духовній, сказати б, якості, що дозволяє функціонувати його розумові без будь-якої думки, чуття або уяви. Якщо ж значно пізніше врівноваженості вже дорослої людини щось загрожує, вона знову звертається до цього глибинного відчуття безпеки. Англійський педіатр і психоаналітик Д. У. Віннікотт, який за час свого довгого професійного життя проконсультував понад 66 тисяч матерів та їхніх дітей, переконливо показав, якою невід’ємною часткою своєї матері є немовля і як для нього життєво важливо, що мати теж його відчуває.

Через цю “емпатію”, взаємне ототожнення, своєрідне здорове “божевілля”, що починається в матері десь за три місяці до пологів і триває ще кілька тижнів після них, матір має ілюзію, що вона та її новонароджене немовля — це одне й те саме. Таке взаємне ототожнення фізіологічно виражається у підвищенні вмісту прогестерону в тілі. Немовля звільняє матір від нього, переходячи від стану абсолютної залежності до стану відносної залежності.

Цей взаємозв’язок такий міцний, що коли мати втрачає немовля до того, як воно визволяє її з цього стану, вона залишається в його, цього стану, полоні і тужить за втраченою дитиною, аж поки її місце в материному тілі займе інша дитина.

ДІТИ, ЩО ПОТЕРПАЮТЬ ЧЕРЕЗ ВІДЛУЧЕННЯ ЇХ ВІД МАТЕРІ

Коли немовля ототожнюється з матір’ю і, навпаки, мати ототожнюється з немовлям, вони утворюють єдину істоту, і на цій стадії між ними не проскакують жодна думка, почуття чи образ. “Фундаментальні стосунки — це діада “мати-дитина” на початку існування”, писав слідом за Віннікоттом індійський психоаналітик Судхір Какар.

Думаючи про духовну сферу дитини, я маю на увазі глибинний (чи унітарний) стан, коли вона ототожнюється з матір’ю, а через неї і з цілим Всесвітом. Цей архаїчний стан заново віднаходять і відтворюють містики, чий аскетизм полягає у “проведенні духу в серце” через молитви. У своїй книзі “Der Zenweg” (“Шлях Дзену”) Юджін Геррігел так пише про стан “саторі” (просвітлення): “Можливо, цей спосіб споглядати відновлює форми поведінки безпосереднього дитинства. Якось, коли я розмовляв з вчителем дзену Тайсеном Десімару, той провів паралель між станом “саторі” і певними враженнями раннього дитинства, коли, як він сказав, у стані екзальтованого зосередження, що відзначається дивовижною суб’єктивністю і силою, людина пізнає, живе, володіє і є тим, чим володіють, в один і той самий час. Хіба не так граються діти?”

Французький психіатр і педіатр Франсуаза Долто вважала, що “позбавлений наївності й простоти спосіб життя у західних суспільствах занадто неприродний: він призводить до брутального розриву діади мати-немовля, і цей розрив спричиняє страждання. Справжнє здорове роз’єднання тут стає неможливим”.

Дві третини дітей в індустріальних суспільствах нині позбавлені життя у сім’ї. Вони соціалізуються у яслах чи на руках нянь, досягнувши двомісячного віку. Таке відлучення завдає страждань і унеможливлює для них здорове суспільне життя. Збільшення кількості самогубств серед юнаків та дівчат, наркоманія та правопорушення, можливо, спричинені цим раннім роз’єднанням, відторгненням задовго до того, як мине час, достатній для розвитку пристосовності. “Це одна із причин сьогоденних психозів”, – писала Франсуаза Долто. — “У кожної дитини є генетичний капітал, який або дає, або не дає їй змоги (як кому судилося) витримати всі ті відторгнення, опірність до яких підготовлюється з допомогою мови чи ритмічних рухів, таких як годування груддю, колисання та носіння на руках”.

Годування груддю продовжує в позаутробному світі рідинний зв’язок із материнським тілом, зв’язок, подібний до того, який дитя мало із плацентою у материнському лоні. Ритмічне колисання — то продовження рухів, що їх немовля відчувало до народження. А пригортання немовляти до материнського тіла нагадує йому заспокійливі “обійми” матки (цього досконалого контейнера, що його дитина втрачає при народженні) і дає йому змогу знову віднайти ритм материного дихання і серцебиття. Ця неперервність ритму забезпечує “неперервність буття”.

Франсуаза Долто вважала, що патології раннього дитинства пояснюються браком структури, що забезпечує тісний контакт тіла матері й дитини. “Колись дитя відчувало ритм цього пульсуючого існування. Коли його носила чи годувала груддю мати, вібрації материного голосу сягали аж його шлуночка. Якщо мати розмовляє з немовлям під час годування груддю, тепла рідина заносить вібрації її голосу всередину його тільця і лишає там мовний запис любові…”. Звичайно це відчуття єднання втрачається сьогодні через порушення неперервності ритмів тіла.

РИТМ І МОЛИТВА

Ті, що займаються релігійною медитацією, використовують ритм, аби створити відчуття єдності. Протягом кількох років я працювала з низкою християнських споглядальних громад, що займаються релігійною медитацією (кармелітами, бенедиктинцями, домініканцями, францисканцями та іншими), для яких важливі моменти у їхньому споглядальному житті приходили якраз у спільному молитовному співі. Спів є важливим у цих релігійних орденах не так завдяки змістові текстів, як завдяки його ритмічності.

Цей ритмічний спів, що вимагає від всіх молільників дихання в унісон, якоюсь мірою нагадав мені молитви суфіїв в Афганістані, очевидцем яких я була. Під час таких молитов, тіло здригається у певному ритмі, що все наростає, аж доки людина не знепритомніє. Поєднання ритму серцебиття і дихання проганяє думку — лишається тільки дух у осередді серця. Під час ритуальних танців дервішів у Стамбулі й Коньї танцівники імітують рух планети по колу і в такий спосіб ототожнюють себе з космосом через ритм. На теренах подібної подвижницької діяльності мета ритму — скерувати мозок до серця і, гадаю, в такий спосіб віднайти первісний стан, коли людина — мов новонароджене немовля, серце і дихання якої найближчі до того, що Віннікотт називає “справжньою суттю”, тобто, “поєднанням живих тканин тіла та функцій його органів, у тому числі діяльності серця і дихання”. Новонароджене немовля матеріалізується через серце і дихання, а містик через скерований акт найвищого втілення повертається до первісного єднання.

Психоаналітикам, таким як Уїлфред Біон, Д. Віннікотт, Маріон Мілнер і Франсуаза Долто, які досліджували походження формування душі, без сумніву, відомі містичні стани. У їхніх працях ми знаходимо “океанічні сфери”, де перебуває дитя, проникливість думки і розуміння розумового стану новонародженого немовляти. Можливо, цей “океанізм”, це єдине місце, де утворюються юнгівські архетипи — прообрази, що уможливлюють виникнення форм і народження уяви.

Всі діти, хлопчики чи дівчатка, до третього місяця розвитку в утробі матері — жіночої статі, а чоловічі статеві ознаки виникають від спільних для всіх жіночих після десятого-дванадцятого тижня життя зародка. Отже, будь-яка істота на початку свого буття є істотою жіночої статі. “Жіночий елемент”, пише Судхір Какар, “є тим, що визначає найпростіший і найфундаментальніший досвід — досвід буття”.

У ролі фахівця, що працює з матерями, їхніми дітьми та молоддю, що потерпає від аутизму, я хотіла зустрітися з малангами (суфіями-містиками) з Афганістану. Я відчувала, що зустріч із ними дасть мені більше знань про природу утворення психізму. Я думала, що святі люди суфії подібні до святих православної церкви і постійно носять у серці молитву. Я зустрічала маланга на великій північній рівнині по дорозі в Самарканд, неподалік від Кундуза та кордону з Узбекистаном. Під час безконечного свого співу він хитався взад і вперед і, здавалось, не помічав зовнішнього світу, коли відповідав на запитання селян, волоцюг і навіть афганських урядовців, що приходили, аби дістати пораду щодо політичних справ.

Всі ці люди, посвячені у доступні лише обраним релігійні обряди, здавалося, перебували у стані тотожності, коли переступається різниця між “я” і “ти” і коли одна особа за мить стає іншою. Це так схоже на стан, який поділяють новонароджене немовля і його мати! Це тотожність, яку мусульманський поет IX сторіччя Халлай, знайомий з цими релігійними обрядами, висловив так: Твій образ у моєму оці, Твоє волання на моїх устах, Твій дім у моєму серці, Де ж ти тоді можеш подітися? Ці спостереження, які свідчать про те, що природа всякого духовного досвіду — у дитинстві, а стан, риси якого ми несемо, нібито забутий і глибоко схований всередині нас, можуть привести до висновку, що такий досвід потенційно належить всім, що він не є ні реальним, ні магічним, ні таємничим і пов’язує нас всіх один з одним та з Всесвітом.

І все ж я поспішу додати: якщо людським справам судилося процвітати, то краще було б, якби ми не змішували стану буття дитини зі станом буття містиків, знайомих із таємними релігійними обрядами. Французький теолог Олів’є Клеман так афористично узагальнив цю подібність і відмінність: “Діти сплять так, як моляться святі”.

Автор: Веренка Марк.