З глибокої давнини святий Афон був населений багатонаціональною православною публікою, серед якої були звичайно ж греки, молдавани, серби, болгари і більш ніж численні російські та українські подвижники, які в пошуках Бога приходили і селилися в цьому благодатному місці. Серед наших знаменитих українських співвітчизників не можна не відзначити великого прозорливого православного старця святого Паїсія Величковського, який був родом з славетного українського міста Полтави. Але оскільки у той час нажаль ще Україні не було, Паїсій Величковський і багато інших українських подвижників селилися в російських монастирях, яких завжди було чимало на Афоні, хоча і не в усі часи.

Якщо, скажімо, на початку XX століття в монастирі св. Пантелеймона, в скитах св. Андрія та Іллі Пророка, а також в келіях проживало не менш 6000 росіян та українців, то нині таких на Афоні залишилося менше 40 осіб. Грецький уряд і афонський Протата протягом довгих років не допускали відродження російського впливу на Афоні, а отже і розповсюдження російських ченців. Коли в національних монастирях не залишалося жодного корінного монаха, вони за існуючим на Святій Горі законом переходили під протекторат одного з грецьких монастирів і втрачали свою самостійність. Саме так Росія втратила Свято-Андріївський та Свято-Іллінський скити з їх колосальними будинками і всіма цінностями, які їх наповняли. Взагалі на Святій Горі двадцять монастирів, що займають по часу свого заснування і ступеню впливу строго ієрархічне положення. Перші п’ять – Лавра св. Афанасія, Ватопед, Івірон, Хіландар і Дохіар. В супідрядності до них знаходяться інші монастирі, з яких російський монастир св. Пантелеймона займає 19-е місце. Це, однак, не означає його колишньої бідності або малості.

Руссік – безсумнівно, найбільший з усіх афонських монастирів. Це ціле місто: з просторим Кафоликоном і 16 параклісами, з яких паракліс Покрова Богородиці являє собою просторий храм з хорами, а трапезна – найбільш містка на Афоні. Тут же чудова дзвіниця з 13-тонним дзвоном – найбільшим і найкрасивішим по дзвону на всій Святій Горі. У двоповерховій будівлі бібліотеки зберігається близько 2000 грецьких і слов’янських рукописів і близько 20000 друкованих книг XVII – XX століть.

Будь-який з сучасних путівників виділяє Руссік навіть за його нинішню пишність як найбільш вражаючий монастир Афона.

Але до 1917 року росіяни володіли не тільки Русик. У їх володінні перебували ще й два чималих за розмірами скиту: св. Андрія Первозванного і пророка Іллі. Вони цілі і понині, але вже не в руках росіян. Скит св. Іллі в травні 1992 гада відійшов до Ватопеду через порожню причину: його монахи з Руської зарубіжної церкви відмовилися поминати у своїх службах константинопольського патріарха, у юрисдикції якого знаходиться Святогірський монастир, і за рішенням Протата були видалені з Афона. Це тим більше сумно, що скит Пророка Іллі був і залишається ідеальним монастирем по збереженню і чистоті своїх будівель. Порівняно зовсім новий – він виник з ініціативи нашого українського Паїсія Величковського в 1757 році – по своїй величині, урочистості розташуванню і розкоші оформлення він і тепер залишається нагадуванням про ще недавню пишноту російської церкви на Афоні.

Ще дивніше історія іншого російського скиту – св. Андрія Первозванного. Якщо в нашому розумінні «скит» означає щось мале і потайливе, то скит св. Андрія – колосальний комплекс церковних і монастирських будівель. Храм св. Андрія – найбільший собор не тільки на Афоні, а й у всій Греції, з яким не можуть рівнятися візантійські церкви X – XIV століть у інших афонських монастирях. Споруджений за проектом петербурзького архітектора М. А. Лурупова (1864 – 1900) на масивних багатометрових підпірних стінах, які оберігають сповзання гірських порід на схилах пагорба, він навіть в своїх напівпідвальних приміщеннях виглядає як величезне просторове ціле. Коли ж через масивні бронзові двері входиш в основну церкву, залиту світлом через просторі вікна купола і стін, не можеш втриматися від захоплення красою і розмахом архітектурної композиції і ще більше – монументальністю іконостасу, виконаного кращими петербурзькими майстрами в кінці XIX століття.

Срібло, золото і позолота, кольорові камені і діаманти, різьблення по дереву, дорогоцінне шиття і начиння наповнювали Свято-Андріївську церкву. Ми говоримо «наповнювали» так як храм спустошений в роки лихоліття, коли росіян тут вже не було, а греки ще не взяли його в управління Ватопеду. Хоча іконостас і майже всі великі ікони в підлогових кіотах, розписи в стилі В. М. Васнецова, кипарисова підлога, різьблене царське місце з вензелем Олександра II, нескінченні стасидії, чудові панікадила і частина начиння залишаються тут на споконвічних місцях, створюється враження, що звідси вивезено все, що піддавалося переміщенню з одного місця на інше. Зняті навіть дзвони з дзвіниці. На хорах поміщені десятки ікон, які до того невідомо де знаходилися і потребують негайної реставрації. Не залишилося жодної священицької ризи, зникли всі богослужбові книги. Нескінченно опадаюча побілка утворює сумну облямівку на підлогах вздовж стін собору.

Єдина на Афоні школа для хлопчиків, помістилися в одному з корпусів колишнього монастиря, створює реальну загрозу його збереженню.

Осінню 1997 року ми увійшли на територію Свято-Андріївського скиту не з парадного ходу, а з боку службових корпусів західної частині монастиря, давно наданих руйнівній силі часу. Видовище було настільки ж мальовничим, скільки і страхітливим. Потужні ліани суцільним килимом встеляли ворота, стіни, сходи і грати, добираючись до четвертого і п’ятого поверхів чудових, збудованих на століття монастирських будівель. Куполи на параклісі накренилися, зяючі порожнечі віконних прорізів являли запустіння, вмирання і смерть. Тим дивніше, що пройшовши через зарослий бур’яном двір, ми побачили молодих людей, які щось вивіряли на початку просторого приміщення, де розміщувався, мабуть, монастирський побутовий музей: всюди виднілися величезні винні бочки, глечики, скло, пристосування для виготовлення коліс, взуття та одягу.

З розмови з’ясувалося, що в приміщеннях скиту розміщується нині щось середнє між монастирем, культурно-історичним центром і реставраційної майстерні, офіційно складається з трьох осіб: настоятеля скиту о. Павла (Політіса), монаха-грека сімдесяти з гаком років, і послушника Серафима – колишнього лікаря, француза за національністю.

Виключно їх працями Свято-Андріївський скит відроджується до нового життя і, хотілося б думати, майбутньому новому процвітанню. Ними запущена своя електростанція, обладнана частина двоповерхового житлового корпусу, приведена в порядок кісниця, в господарських корпусах відновлюються аптека, фотоательє, різноманітні ремісничі майстерні. У крипті храму розгорнута реставраційна лабораторія з усіма необхідними предметами, включаючи комп’ютери, новітні освітлювачі і реактиви. У літню пору сюди запрошуються на стажування молоді люди з різних країн Європи та Сполучених Штатів, які частково залишаються і на осінь. Саме цих стажистів ми і побачили, ступивши на територію Свято-Андріївського скиту.

В скиту св. Андрія зберігається його головна реліквія: дорогоцінний, прикрашений емалями, карбованим сріблом, самоцвітами і стразами скринька з головою апостола Андрія – просвітителя Русі. Дивно бачиться він в колосальному напівпорожньому соборі, але і він же, оскільки мощі святого залишаються на споконвічному місці, свідчить про ймовірне відродження скиту в його колишній славі.

Автори: Герольд Вздорнов, Олег Тарасов.

P. S. Духи вещают: Подумалось, а ведь еще местные монахи могли бы зарабатывать каким-нибудь рукодельным трудом. Например, шитьем обуви, ведь на качественную фирменную обувь (как, скажем, обувь Timberland) всегда будет спрос.