Священне має дві суттєві ознаки — відокремленість та недоторканність. Священне розглядається як окремішне саме тому, що воно недоторканне, інакше-бо втрачає святість. Священне може бути як доброю, так і злою силою. Завдяки надлюдській владі, якою його наділено, за певних обставин воно накликає жахливу загрозу, ба навіть виглядає мовби прокляття. Та найчастіше воно виявляється як творчий, плідний, надихаючий первень, що має здатність освячувати все навколо себе. Ця вартість, сповнена сили й гідності, стоїть над усіма вартостями. Збагнути священне, так само, як будь-яке божественне і трансцендентальне, можна лише шляхом аналогії. Священне постає у сяйві довершеної слави, яка затьмарює всі інші вартості, висвітлюючи їхні неясності та неточності.

За межами віри в чудо пряме сприйняття священного неможливе, та люди сприймають його як реальну дійсність і переконуються в його існуванні на власному досвіді. Щоб осягти священне, треба перейнятися тайною.

У своїй класичній праці «Ідея святого» німецький теолог Рудольф Отто (1860— 1937 рр.) писав, що перед лицем священного люди в своїх емоціях розриваються навпіл між подивом і панікою, екстазом і страхом. Божественне — то щось «абсолютно інше», тайна, яка приваблює і жахає водночас. Наближення до нього викликає почуття переляку, зовсім не подібного до реакції на «природну» небезпеку, що спричиняє «заціпеніння від жаху», яке не має нічого спільного з нашою природою. Ця жахлива таємниця просто заворожує, її тяжіння незбориме. Всі створіння перед нею тремтять, та водночас прагнуть злитися з нею. До цього їх спонукає сила тяжіння іншого порядку, аніж та, яку справляють на нас усі принади світу. Такі суперечливі почуття в сполуці з враженням цілковитої відмінності й утворюють сутність поняття священного.

Священне в монотеїстичних релігіях

У давніх релігіях відокремленість та недоторканність проявлялися в заборонах і табу, що оточували й захищали все священне. Пізніше монотеїстичні релігії нашарували на ці обидва поняття різноманітні відтінки, які залишили слід у мистецтві та архітектурі. Що стосується іудаїзму, то ніде в Старому заповіті тлумачення священного не знайти. У Біблії священним є все пов’язане з Яхве, богом Ізраїлю. У деяких текстах виокремлюється грізний лик Одвічного, однак із часом у писаннях пророків з Нового заповіту поступово виникає образ Бога любові й прощення. Та й цей Бог все ще далекий і недосяжний. Аби доступитися до Нього, обранці мають очиститися.

Іслам так само вдається до заборон і встановлює, що освячені присутністю Бога чи проявами Його волі місця є недоторканні. Кааба, Мекка та Медина, скеля Єрусалима й могила Авраама в долині Хеврона заборонені для невірних і відкриті лише для мусульман, очищених обітницею та омовениям.

У християнстві жах перед лицем невимовного замінила таїна милосердя: «Бог — це любов». Відколи Слово стало Тілом, люди більше не вірять, що Бог істотно відрізняється від них самих. Те, що християнство виділяє як священне, підноситься до Бога, завдяки чому облагороджується й набуває вищого значення. Священне в християнстві містить у собі не так заборону, як причастя.

Релігійна та священна архітектура

Як правило, визнається, що між релігійним і священним є різниця. Наприклад, якийсь декоративний розпис або іконографічний мистецький твір (картина чи скульптура) можна назвати релігійним, однак, коли в ньому відображено лише особисті почуття митця, цей твір ще не заслуговує на означення священного. Та оскільки місця поклоніння звичайно мають колективне покликання й служать для відправ таїнств, всі або ж майже всі релігійні споруди можуть розглядатися як священна архітектура.

Призначенням священної архітектури є пробуджувати в душах почуття таємниці та полегшувати різні форми поклоніння громади. Позаяк сутність священного та ритуальні форми, в яких воно вшановується, у різних релігіях різні, то й священна архітектура — синтез експресивних та функціональних форм — виглядає по-різному.

Єдиним взірцем справді священної архітектури в іудаїзмі можна вважати Єрусалимський Храм. Поклоніння Яхве в ньому чітко регулювалося, тут панувала ієрархія, діяли всі містерії та заборони стосовно священного. Синагога спершу була лише місцем, де віруючі збиралися помолитися, почитати чи послухати проповідь, та з часом, особливо після зруйнування Єрусалимського Храму, і її почали вважати священною.

Простота мусульманського обряду, яка ґрунтується на вірі в абсолютну трансцендентальність (всюдисущість) Аллаха, породила архітектуру, функції якої легко пристосовуються до використання існуючих традиційних форм. По суті, мечеть — то стіна (gibla) з нішею (mihrab) в напрямку до Мекки, а навколо неї можна розміщувати скільки завгодно різноманітних архітектурних елементів. Цим і пояснюється надзвичайне розмаїття мечетей у різних мусульманських країнах.

Для перших християн єдиним необхідним проявом священного була таємниця причащання, дотримуватися якої заповів їм Христос, а ця церемонія не потребувала якогось храму чи спеціально визначеного місця. Тож для «преломлення хліба» годилося житло будь-якого з віруючих. Поступово для зібрання віруючих почали використовуватися найпросторіші житлові приміщення. Християни відкидали термін «храм», бо ж він асоціювався з язичницькими культами, а тому будівлі, де збиралися віруючі, вони назвали еклезіями (від грецького слова «збори»).

Хоча християнські церкви досить-таки відрізняються від язичницьких храмів чи єврейського Храму, вони мають і чимало спільного з синагогами, починаючи бодай з того, що спершу означали «місце для зборів». Та коли старозавітний Бог дав чіткі вказівки щодо того, як будувати Храм і Ковчег Заповіту, у вченні Христа з цього приводу не говориться нічого. Христос просто говорив, що «де двоє чи троє зберуться разом у ім’я моє, я буду з ними», «робіть це, вшановуючи мене». У цих двох фразах — сутність християнського обряду: збори відбуваються задля вшанування. Все інше має другорядне значення.

Автор: В. Г.