Звичайно, дивлячись на біблійні сюжети про Творіння Землі, Сонця, Місяця і зірок, так і хочеться шпигнути питанням-іншим: чому ж висвітлювалася Земля в перші три дні Творіння, якщо Сонце ще не існувало? Світло само по собі? І яким чином Світило з’явилося в четвертий день, якщо воно, на думку вчених, старше Землі?.. Але чи так безгрішна у своїх судженнях наука? Чи всі космічні таїнства нею розгадані ?! Адже навіть абстрагуючись від всього іншого, наука змушена визнати: так, сонячно-земні зв’язки не без несподіванок. Дивацтв вистачає. Скажімо, відомо, що Сонце притягує свої супутники, яким – щоб не звалитися в пекло Світила – належить рухатися досить швидко, але не дуже швидко – інакше вони згинуть у міжзоряних далях. Тобто небесні тіла, що обертаються навколо Світила повинні вкластися в чіткі межі між станами «падіння» і «тікання».

Так ось, виявляється, швидкість менше трьох кілометрів в секунду для Землі – це загибель в сонячному полум’ї, а швидкість, що перевищує 42 кілометри в секунду, – прощання з Сонячною системою, вічний морок і холод. Однак, по якимось не веденим нам причинам, швидкість обертання нашої планети далека від обох крайнощів, є проміжною і найнадійнішою – близько 30 кілометрів на секунду! Не може не займати й інше. Виникнувши, Земля не просто знаходить своє місце під Сонцем, а займає найбільш затишну – виняткову нішу у Всесвіті. Якби вона була далі від Сонця або, навпаки, трохи ближче до нього, то її напевно б чекала гірка доля Марса або не менш сумна доля Венери. Словом, що б ми не витягли з космологічної схеми Сонце – Земля побачимо, що цей світ, народжений з «зяючої порожнечі, іменованої Хаосом», облаштований досить розумно і тонко – з розрахунків, що Сонце для нас куди більше ніж сяюче на тверді небесне світло .

Вже шумери головним богом бачили бога Сонця Уту, який шанувався як суддя, охоронець справедливості та істини, помічник, особистий бог-охоронець епічних героїв першої династії Урука. І у вавилонян сонячний бог Шамаш вважався однією з найбільших сил світу, ворожою і добродійною одночасно, тобто він представлявся дволиким богом: добрим і злим. Що примітно, якщо у Фінікії та її колоніях лагідному весняному сонячному божеству Аштарет, матусі і охоронниці життя, жертв не приносили, то лютому Сонцю – винищувачу Баалу-Молсху, що посилає посуху, чуму, війну і міжусобиці, за часів тих чи інших лихоліть приносилися численні людські жертви. Не дивно, що і у персів середу богів перше місце займав Мітра – сонячний бог справедливості, вірності і правди. Він же – «дає життя». Найдавніші відомості про Митру містяться в «Авесті». Причому Мітра – організатор не тільки соціального, але і природного Космосу.

За твердженнями науки, єгиптяни ще за 4000-5000 років до нашої ери вірили в одухотворені небесні світила, проте сама віра виникла задовго до зазначеної епохи. У Єгипті панувало вчення про силу світла і Сонце шанувалося головним божеством. Це був бог Ра в Іліополі: Атум – в Едфу і так далі. Власне, і сам Єгипет отримав назву від посвячення його богу Сонця – означав «будинок божественної субстанції Ра». Ось фрагмент одного з давньоєгипетських гімнів Сонцю, складеного 3500 років тому.

Чудова твоя поява на горизонті.
Втілений Атон, життєдайний! ..
Ти – далеко, але промені твої тут, на Землі.
На обличчях людей твоє світло…
Ти – єдиний творець, рівного немає божества!
Землю ти створив до вподоби собі.

Схиляння перед богом Сонця спонукало єгиптян ще в легендарний час до спостережень за Світилом і спробам створення сонячної теорії. Результатом цього і стало числення часу. Тобто єгиптяни як би реалізували задум Творця. Як би там не було, але їм дуже рано вдалося визначити тривалість року в 365,5 дня! У єгиптян Світило символізувало початок і джерело всіх речей у Всесвіті. Ще до 1400 року до нашої ери єгипетський фараон Аменхотеп IV, або «блиск сонячного диска», просвітлений реформатор Єгипту, висунув Сонце на перший план як найвище начало в природі. Зауважте: погляди Аменхотепа IV, які, до речі, викладені в чудовому гімні, присвяченому Сонцю, на 3200 років (!) випередили наукові докази чільної ролі Світила.

Без всякої натяжки можна стверджувати, що ніхто не зробив такого впливу на спосіб мислення, творчість, космологію, культуру стародавніх греків, як син титанів Гіперіона і Фейн – Геліос. Це йому була зведена тридцатишестиметрова статуя «Колос Родоський», що стала п’ятим чудом світу! У міфах «всевидючий» Геліос – найдавніше олімпійське божество, яке своєю стихійною силою дарує життя, і карає сліпотою злочинців, при цьому він бачить справи і богів і людей, але найчастіше погані. Його потомство відрізнялося зухвалою вдачею і схильністю до чаклунських демонічних сил. Що ж стосується центральної ідеї про Сонце як першооснову всього сущого, то вона найсильніше звучить у філософських системах і поглядах, ніж у тогочасній науці та міфотворчості!

Інки також були шанувальниками Світила і називали себе його дітьми, приносячи йому людські жертви. І в Індії Сонцю віддавалася безперечну перевагу. За кількістю згадок «Рігведи» земний бог вогню Агні займає друге місце після Індри. Саме ж життя в давньоіндійській міфології представлялося як полум’я. Тому сонячні божества Сурья і Савітар вважалися найголовнішими богами, що перегукується як з сутністю китайського світогляду, так і з сонцепоклонництвом японців.

Звернувшись до древніх легенд і саг північних народів, побачимо, що і тут панує Світило – Соль. Таке ж ім’я у римського бога Сонця, причому якщо його культ до другого століття в основному був поширений серед селян, то потім він стає одним з провідних в імперії, коли в його образі поєднувалися не тільки релігійно-філософські вчення про Сонце як верховному бога, але і уявлення про Сонце як охоронця справедливості.

«За умрьтвіі ж Феостов’ егоже і Сварога Нарічі і царствова син його ім’ям Сонце, егож’ наричють Дажбог. Сонце ж царьоин’ Сварогов’ еже є Дажбог». Наведений фрагмент з «Хроніки» Іоанна Малали, що знаходиться в Іпатіївському літописі, та інші контексти свідчать, що Дажбог, який входив до складу так званого Володимирового пантеону, з одного боку, шанувався як родоначальник, а з іншого – покровитель давньоруського етносу, який, у свою чергу, може трактуватися як багатство, спадщина Дажбога. Що примітно: і у слов’ян Світило шанувалося божеством благим, милосердним, але між тим воно наділялося і каральними функціями, було карателем всякого зла, нечистої сили, мороку і холоду, а потім і морального зла – неправди і нечестя!

У своїй роботі «Сонце в міфах і філософії», професор Олександр Чижевський зауважує: «У пишноті творчого генія древніх ми бачимо не «наївні і жалюгідні казки, якими тішилася інтуїтивна думка людини в колишні часи», а багатовіковий колективний досвід талановитих народів, підсумок логічної роботи допитливих і невпинних спостерігачів природи, вражають за широтою охоплення натурфілософського синтезу, перетворені геніальними художниками в глибокі і найтонші системи символів, які й досі не може дешифрувати історичне знання при всіх своїх витончених методах дослідження.

Недарма ж одне з найбільших космогонічних узагальнень – геліоцентризм – вже за 2100 років до нашого часу мав апологетів в особі знаменитого астронома Аристарха Самоського (310-250 р. до н. е.), котрий розповів свою геліоцентричну теорію у творі «Proportioness», на жаль, він не дійшов до нас. Можна думати, що ще задовго до Аристарха Самоського ідея про верховенство Сонця над всією системою домінувала в умах астрономів того часу… За 1700 років до Коперника сутність геліоцентричної теорії була відома, і безсумнівно, що поштовхом до виникнення геліоцентризму послужила та ж давня теорія про верховенство Сонця – теорія, якій, очевидно, симпатизувала аполлінічно-сонячна душа стародавнього грека.

Досить було, однак, поштовху думки, щоб виключно шляхом правильних логічних висновків греки за 100-200 років прийшли до тих висновків, на які для всієї іншої християнської Європи знадобилося 17 століть і прийняття яких зустріло величезний опір релігійної догми і буйство розумової убогості…

Досить було зрозуміти, що Сонце є головною причиною найістотніших явищ навколишнього світу, щоб за аналогією прийти до визнання того, що і всі інші явища у світі залежать в тій чи іншій мірі від єдиної причини – Сонця. Навіть ті явища, залежність яких від Сонця здебільшого була недоступна безпосередньому спостереженню, стали шляхом логічного процесу зводитися до тієї ж причини – Сонця. І ось ми бачимо, що в історії античного світу настав такий момент, коли до Сонця як первісної причини були зведені всі явища природи і всі узагальнені в ньому. Це був момент оформлення ідеї про верховенство Сонця в струнку філософську теорію, яка наклала незгладиму печатку на всьому мисленні античного людини і відгомони якої спонукали думку людини до пошуків наукової думки».

Автор: Сергій Каленікін.