Що ж становить загальну моральну підставу людської природи? Справжньою основою добра, переконаний мислитель, є совість як інобуття сорому. Зробивши поганий вчинок, ми не тільки шкодуємо про нього, ми соромимось його. Звідки це почуття в людині? Соловйов вважає, що його початок – у статевому соромі, так як людина – єдина серед усього живого істота, яка соромиться статевої любові, незважаючи на те, що вона становить саму сутність природного життя. У цьому сенсі людина – явище понад тварине, те, що власне її людиною і робить. У дусі своєму вона противиться темним потягам природи, спрямованим на відтворення поколінь, що по черзі витісняють один одного. Противиться закону вічної смерті, замкнутого кола, і таким чином прагне розірвати його і знайти в самій собі всю повноту вічного життя, відновити цілість своєї істоти і свого життя за допомогою істинної цнотливої любові. Ось ця цілість, потенційно закладена в природі людини, і є, за вченням Соловйова, єдиною істотою моральності.

З цієї посилки робиться сміливий, майже ризикований, висновок (можливо, позначився вплив улюбленого філософа – Платона): корінні основи моральної діяльності – сором і жалість – є як би реакцією прихованої цілісності людської істоти на її індивідуальний поділ по статях і що відбувається з цього первинного подальше роздроблення людства на безліч егоїстичних особин.

Є. М. Трубецькой називає цей бік системи Соловйова «етикою статевої любові». До деякої міри це вірно. З статевого сорому Соловйов виводить все розмаїття морального життя. Зрозуміло, така позиція не позбавлена своїх слабких сторін, і гідно уваги, що К. Мочульскнй, можливо, абсолютизуючи цю сторону вчення Соловйова, називає самого мислителя еротичним аскетом.

Як би не були спірні ці сторони вчення Соловйова, він, хоч і таким оригінальним шляхом, робить, в кінцевому рахунку, висновки, які повністю узгоджуються з корінними основами християнської моральності. Поряд з двома основами моральності – соромом і жалістю, в концепції Соловйова виступає і третя основа – благочестя, яке також протистоїть відокремлення людини від абсолютного осереддя життя. За Соловйовом, моральність виростає з сорому, сором як індивідуальна цнотливість видозмінюється в совість як соціальну цнотливість, а совість приймає новий вид на ґрунті благочестя – страху Божого і говорить людині: «Вся твоє повинність і вся твоя могутність – в Бозі; ти повинен, значить, можеш повністю віддатися Йому та через Нього дати дійсне вчинення своєї цілості – наситити до кінця і цнотливу любов і жалість свою, добути для себе і для всіх безсмертне і нетлінне життя. Твоя неміч є в сутності така ж аномалія, яку ти сам бачиш у безсоромності та безжальності: ця аномалія відбувається від твого роз’єднання з безумовним початком всього належного і всього могутнього, і через возз’єднання з Ним ти повинен і можеш виправити цю аномалію».

З’єднуючись з Богом як з нероздільною і незмінною тотожністю Добра, Блага і блаженства, ми в силу чистоти і повноти своїх добрих намірів, отримуємо і можливість їх виконання. Так з визнанням Бога джерелом Блага і Добра примиряться дві протиборчі філософські лінії – етика боргу і евдемонізм, оскільки тут знімається протиріччя між вимогами боргу і велінням серця, між неухильним виконанням морального закону і прагненням до особистого і загального благополуччя.

Аналізуючи релігійне почуття, Соловйов приходить до висновку, який і раніше на власному містичному досвіді робили багато християнських подвижників: внутрішня основа релігії полягає не тільки і не стільки у визнанні нашої залежності від сили, що нескінченно перевершує нас. У своєму закінченому вигляді релігійний стан зводиться до радісного відчуття, що в світі є істота безмірно краще, ніж ми, і до настільки ж радісної впевненості, що наше життя і доля, як і все суще, залежить від Нього – цього понадрозумного і сверхблагістного початку, а не від чогось безглуздого, не від якоїсь сліпої і фатальний сили.

Бог хоче, перш за все, від нас, щоб ми були згідні і подібні до Нього, ми повинні проявляти свою внутрішню спорідненість з Богом, здатність і рішучість до володіння досконалістю, потрібно «мати Бога в собі».

На думку Соловйова, факт існування Божества не є предметом особливого теологічного розгляду. Існування різних релігій і різних теологічних концепцій всередині однієї релігії, суперечки навколо питання про існування та сутності Бога і неминуче виникаючі у процесі цих суперечок помилкові думки зовсім не зачіпають самого факту Його існування. Помилки астрономічних систем Птолемея і Тихо Браге ніколи не порушували сумніви в дійсності буття сонця і зірок.

Точно так само відсутність єдиного богословського уявлення про Бога ніскільки не зачіпає віри в Нього людей, що мають релігійний досвід. Стверджується також, що одвічний сумнів в існуванні Бога – явище цілком природне. Багато вчених були не тільки далекі від релігії, а й цуралися її. У цьому філософ великої біди не бачить, так як, за його поданням, люди не сприйнятливі до світла божества, в інших практичних і теоретичних відносинах виявляються не тільки цілком нормальними, але й особливо талановитими в різних науках. Їх зосередженість на одному не дозволяє їм з тією ж увагою зосереджуватися на предметах відносних. Так робиться висновок: в мирських спеціальних завданнях людства велика частка праць і успіхів належить людям, для яких вищий світ закритий.

З цією думкою Соловйова ми можемо погодитися лише частково. Діяльність людей, яким був «відкритий вищий світ», але які не мали прямого відношення до вирішення завдань чисто земного порядку, могла дати внутрішній поштовх іншим людям в області політичної, наукової, культурної. Досить згадати вплив св. Сергія Радонезького на Дмитра Донського, творчість Андрія Рубльова, а через століття, – навіть на Нестерова; на Заході настільки ж велика була для раннього Відродження роль Франциска Ассизького. Крім того, глибока віра не завжди відторгала її носіїв від служіння миру. Для прикладу можна взяти того ж Рубльова, Джотто або фра Анжеліно, якому «самі ангели кисті підносили», тим більш переконливий приклад вчених, віруючих глибоко та щиро, і не в силу сімейних традицій чи політичного конформізму – Ньютона, Пастера, Тейяраде Шардена та ін. Нарешті, сам наш філософ і поет може того бути прикладом.

Отже, за Соловйовим, буття Бога не є висновок з релігійного відчуття, а безпосередня причина цього відчуття. Якби Бога не було, то не було б і відчуття Його присутності. Так формується своєрідний теологічний постулат; Є Бог у нас, – значить. Він є.

Автор: Марк Смірнов.