«Говорили балакали, а сіли то й заплакали»
(Народна приказка)

В традиції народу було, що перед тим як сісти їсти за стіл, всі молились, а потім сідали і їли. І при цьому ніяких справ, планів не обговорювали. Бо певно знали скільки балачка може забрати сили, а особливо нікому непотрібна балачка чи дрібна сварка за столом. Чи щоб просто не говорити з ротом набитим їжею. Тепер тяжко віднайти причини цієї мудрої і вже забутої традиції. Як і не біло розмов в церквах, де звертаються тільки до Бога.

Хочу зачепити досить делікатну тему, в якій немає згоди й до цього часу. Але те, що в ній немає повного розуміння з боку психології, не означає, що її потрібно замовчувати, чи обходити стороною. Тема ця – «непотрібні» розмови. Я б не починав таку тему, якби більшість інтелектуального «сміття» не попадала в наші думки саме через розмови. А далі породжені цим інформаційним сміттям думки не перетворювались на дії, мотивів яких не розуміємо.

“Дай дитині виговоритися” говорять будь-які розумні батьки, аби дитина спробувала висловити своє бачення і розуміння. Людина має виговоритись. Це твердження ніхто не ставить під сумнів. Є питання: чому й для чого? Відповідей на них безліч. Розмова – то інструмент. Інструмент, яким можна творити, а можна нанести й великої шкоди. Розмова може принести розуміння і заспокоєння, а може принести сум’яття в душу. Тому з таким інструментом потрібно бути майстерним і поводитись як зі скальпелем.

Я хочу спробувати показати в цій статті, що існує дуже тонка межа, перетнувши яку розмова перетворюється в “непотрібну” розмову. Як віднайти ту границю, коли розмова перетинає межу цілеспрямованості? Коли розмова втрачає мету й блукає по темних куточках й лабіринтах думок розуму, не знаходячи виходу.

Буває заведеш розмову з кимось із знайомих про те, що тобі дійсно важливо, а вони її переводять в зовсім інше русло і тему. І виникає бажання закінчити розмову, так ніби мені ця розмова вже й не потрібна. Бо мене цікавила саме ця тема, і що мені можуть сказати нового. А співрозмовнику така розмова, як виявляється, не була потрібною з самого початку. Як часто ми потрапляємо в ситуації, коли застрягаємо в розмовах, теми яких нам нецікаві і стараємось постійно міняти теми. Хтось змінює теми різко, хтось міняє ніби плавно. Взагалі стандартних тем для розмови не так вже й багато: погода, стосунки, гроші, робота, алкоголь, їжа, політика, одяг, телебачення та комп’ютери. Говоримо про побут свій і чужий. Або говоримо про проблеми. Розказуємо про ситуації, і всі нюанси ситуацій. Добре якщо ми хочемо виговоритись, але від людини, з якою говоримо, хочемо бути вислуханими. А часом хтось виговорюється, а нам не дає й слова вставити. Спробуйте сказати, що ви хотіли б поговорити на якусь цікаву вам тему і побачити як швидко ваші співрозмовники відхиляються від теми. Скільки часу пройде від початку розмови : хвилина, чи п’ять?

А сам я, як часто я задумуюсь над тим, з якою метою я говорю і розказую ті і чи інші речі? Чи є хоч якась ціль в тому, що говоримо? Чи маємо що сказати? Чи просто говоримо, бо відчуваємо що потрібно хоч щось говорити, а що саме говорити? Того й говоримо вже заготовлені фрази, теми, чи просто що в голову прийде, чи почули раніше невідомо вже від кого.

Ми говоримо, говоримо і говоримо. Не зауважуючи інколи того, що ми говоримо. Та навіть 10 відсотків того про що ми говоримо – ми не робимо. І навіть не звертаємо уваги на це. Та між поговорити про щось і зробити щось – величезна прірва. Говорять всі. Батьки, сусіди, вчителі і Верховна Рада. Чи потрібна ця розмова, і яку користь вона принесе? О скільки слів пустих, без натяку на те, про що говорили самі, роблять чи будуть робити. Пустослів’я! Люди які постійно говорять і не можуть виговоритись здаються мені божевільними.
Завжди є межа : для чого це ти говориш, з якою метою? Тільки не кажіть, щоб поговорити. Розмова заради самого процесу? Це означає лише одне – нічого корисного передати, ані отримати.

Хтось може заперечити й сказати, що екстраверти говорять і займають простір розмов, а інтроверти більше мовчать. Не так. Жінкам більше притаманно обмінюватись інформацією і для них говорити разів в шість більше слів ніж чоловікам природно. Що це залежить від емоцій й стану людини. Не те як визначити, чи потрібна розмова вам і вашому співрозмовникові. Ми настільки звикли до телевізора, що спілкується “в одні ворота” що й перестаємо спілкуватись. А де зворотній зв’язок – від співрозмовника, чи чуємо ми його, чи просто постійно заперечуємо? А для чого слухаємо повні дурниці, вже не тільки від телевізора, а й від друзів? Для чого слухати чужу розмову, в якій немає змісту? Для чого підтримуєш розмову, яка непотрібна тобі? З вихованості? Для чого слухаєш дурні розмови, що втратили сенс? Придивіться, як швидко розмова міняє напрямок, і тему. Машини – політика – жінки. Майже з кожним співбесідником напрям міняється. В своїй розмові ми цього здебільшого навіть не зауважуємо, але це так добре видно збоку, коли послухати розмови хоча б для прикладу в громадському транспорті.

Скажіть, яким чином можна виміряти засміченість наших думок, де те мірило, яке здатне це виміряти? Одним з таких мірил є непотрібні розмови. Розмови, розмови без мети і предмету розмови. Коли вже ні ви ні співрозмовник не керуєте напрямком розмови, напрям постійно змінюється. Розмови витягують з людей енергію, хтось викидає, таким чином, надлишок енергії. В розмовах людина викидає ту енергію, з якою не може справитись.

Продовження в частині другій.

Сергій Сердюк ©