Людство переживає небувалу духовну кризу. Немов збувається давнє пророцтво про пекельний вогонь, нищівні плоди людського генія. Тільки палає він не в глибині земних надр, а в душі самої людини. Понад сто років тому Ніцше сповістив про «вбивство Бога людиною», а по суті справи – про прихід нового, нестерпно вульгарного життя – без глибини і височини, отруєного люттю богоборства і тугою богозалишеності… «Смерть Бога» у західній цивілізації з неминучістю відгукнулася «смертю сім’ї» («Смерть сім’ї» – назва популярної на Заході книги про проблеми сучасної сім’ї, що належить перу американського соціолога Д. Купера).

Вся сучасна масова культура з її тоталітарними ідеологіями, розв’язним мистецтвом, нав’язливою публічністю, глибоко ворожа духовним основам сімейного буття. Коли те, що належало таїнству шлюбу, стає найбільш ходовим видовищем, сім’я вмирає. Але, як помічено, «де небезпека, там порятунок». Повна оголеність, позбавлена всякої глибини і таємниці, не спроможна підтримувати саме себе. У ній немає сенсу, вона безнадійно нудна. Пережитий нами «кінець світу» означає, по суті справи, що ми досягли меж публічності. За цим піде повна переоцінка цінностей. Подивимося навколо: крикливі гасла новітніх ідеологій, що ще вчора заворожували мільйони, стрімко втрачають владу над умами.

На очах вироджуються видовищні види мистецтва, перетворюючись на ремісничі вироби відеобізнесу або снобістськи-мляві трюки елітарного кінематографа. Якщо нинішній цивілізації судилося подолати свою власну смерть, вона стане якісно новою, понадвидовищною. Ні, люди не відмовляться зовсім від пізнання і комунікації за допомогою зовнішніх образів. Вони просто скинуть з себе солодкий полон ілюзій. І це буде ера Сім’ї людства, сімейності людського духу.

Немає потреби доводити, що сім’я, «сімейність» – це єдина альтернатива нівелюванню людини в натовпі, де всі живуть порізно, у ворожнечі з світом. І це сьогодні змушує нас дбати про відродження сім’ї та дому як потаємного ґрунту морального життя, як необхідного простору для довірчо-інтимного спілкування між людьми, яке тільки й робить можливим виконання великої заповіді «полюби ближнього свого».

Чому заповідано любити саме ближнього? Чи не тому, що любити «дальнього», стороннього, чужого – по суті, неможливо і тільки у відносинах з ближніми, причому назавжди ближніми, ми воістину пізнаємо духовні можливості нашого буття і осягаємо саму людяну науку – науку бути разом з іншими.

Прийдешнє пришестя «ери Сім’ї» буде, звичайно відродженням споконвічних, найдавніших начал людського буття, адже сім’я з визначення пов’язує нас з минулим, з традицією, з родовою силою життя, зберігає досвід інтимного і гармонійного єднання людей, на якому тільки й може триматися будь-яке суспільство.

Неминущу важливість віри в духовні начала сімейного укладу демонструють країни Сходу – їх давня історія, їх феноменальні сьогоднішні успіхи. Перший мудрець Китаю Конфуцій, основоположник самої життєвої в світі культурної традиції, надихався висловом: «Весь піднебесний світ – одна сім’я» і бачив в родині найприродніший спосіб самореалізації особистості і навіть передумову людського безсмертя. Знаменно, що мудрець на Сході – це не філософ, який не знавець або умілець, а саме вчитель життя, який передає учням не ідеї і поняття, а сам «аромат» своєї живої присутності.

Мудрість у східному розумінні – це вічна наступність життя, до останньої дрібниці, усвідомленій і свідомо прожитій. Людина ж воістину відкриває себе, входить в потік вічної спадковості живого життя, коли вона усвідомлює своє со-присутність, свою со-буттєвість з іншими людьми.

Таємниця людської величі – в нашій со-товариськості з іншими людьми. І ця таємниця людяності в людині може відкритися нам в кожну мить нашого життя. По суті, вона тільки й відкривається нам в одну мить – неповторну і неминущу.

Конфуцій – цей найбільший з вчителів Китаю – зовсім не схожий на проповідника, трибуна або пророка. Він вважав сім’ю, рутину сімейного побуту початком всіх чеснот і часто говорив, що управління державою можна довірити тільки тому, хто вміє управляти власним будинком. Головний заповіт Конфуція приголомшливо простий: «Не нехтуй повсякденними справами». Але кожен знає, як неймовірно важко виконувати його. Життя китайського мудреця постає як мозаїка, на перший погляд, незначних, випадкових, а то і просто самих прозових частковостей. Але вплив її величезний, бо вона вчить розуміти, що в житті немає нічого незначного, і кожна мить в ній може виявитися воротами у вічність. Ця мудрість живе в старовинному китайському вислові: «Доброчесність, що осяює цілий світ, вирощується в темному кутку рідного дому».

Записи всіх цих життєвих «випадків» і «епізодів», з яких насправді і складається переказ про життя східного Вчителя, свідчать про надзвичайно загострену увагу до людського життя. Найглибша мудрість, зрештою, невіддільна від бездоганного виховання, від вміння сказати те, що потрібно, і то в потрібний момент. «Говорити з людиною, яка не гідна розмови, – значить витрачати слова, – наставляв учнів Конфуцій. – А не поговорити з людиною, яка розмови гідна, значить втратити людину. Мудрий не втрачає ні слів, ні людей».

Непросте це мистецтво – зробити так, щоб в слові зійшлися серця людей, щоб в ньому зрівнялися незрівнянні життя. І немає нічого складнішого, ніж прийняти рідних тобі людей як свою неминучу долю, прийняти сім’ю як школу моральності. Куди простіше мати справу з «усім людством», або абстрактним «космосом». Конфуцій говорив: «Найважче будувати відносини зі своїми домашніми: якщо наблизити їх до себе, вони загордяться, а якщо віддалити від себе – озлобляться». А через багато століть тому китайський літератор Хун Цзічен зауважив, що «жити душа в душу зі своїми рідними – в тисячу разів важливіше навіть подвиг святості». Видно, мудрість – це і справді майже незбагненне злиття духовної глибини і світської вихованості, душевного спокою і чуттєвого життя.

Які плоди «тихих наставлянь» Конфуція? Якщо завгодно, вони в наявності. Сьогодні в Китаї живуть прямі нащадки древнього вчителя в сімдесят восьмому коліні. Зберігся будинок мудреця, його могила. Чи є ще подібне на Землі? І все це при повній відсутності в хранителів конфуціанської традиції аристократичного чванства. Але головний пам’ятник Конфуцію – це глибоке уявлення китайців, що все найцінніше в людському житті укладено в довговічному, непереборному, непересічному. А що може бути довговічніше, ніж стрімкий потік буднів, повсякденності, неминучі турботи сімейного побуту?

Ні, ми не станемо ідеалізувати традиційну сім’ю в реальній історії. І на Сході сімейний уклад не був вільний від патріархального деспотизму, пригніченості жінок, лицемірства. І все ж не ці пороки старовинного сімейного побуту визначали сутність сімейного світогляду на Сході. Як не визначає його, до слова сказати, поширена в сучасній Японії ретельна імітація традиційного ритуалу, аж ніяк не така точна і щира, як може здатися на перший погляд. Справа не в зовнішніх формах духовного виміру сім’ї. Головне, культури Сходу вчать розуміти, що ефективна не стільки «техніка знарядь», на яку зробила ставку західна цивілізація, а «техніка серця», що пестить довірчо-безмовну товариськість людських душ, вчить людей без примусу жити в мирі з близькими.

Сьогодні, коли завдяки неймовірному технічному прогресу всі люди на Землі стали жити майже поруч, стали «близькими», внутрішня, духовна «техніка» набуває першочергового значення. І ось вже економічні успіхи Японії, Кореї, Тайваню та інших країн Далекого Сходу спонукають деяких людей говорити про те, що світ вступає в епоху «капіталізму за Конфуцієм».

Історія людства іноді здається мені надзвичайно розтягнутою у часі притчею про блудного сина. Пройшовши крізь всі спокуси ідеологій і міражі технічної могутності, люди, врешті-решт, повернуться у свій рідний дім. Вони знайдуть себе в інтимному просторі сім’ї, де мешкає, повинна мешкати, їх душа. І буде одна Сім’я людського духу.

Автор: В. Малявін.