«Уявлення про птахів як про істот, здатних бути носіями людських бажань і молінь, а з іншого боку – провісник волі богів, символами їх заступництва і об’єктами, котрі служили для втілення в них божественної могутності, – такого роду уявлення зустрічаємо ми у народів, що стоять на найрізноманітніших ступенях культури, від дикунів-шаманістів до народів Сходу і Греції і від варварів далекої Азії та Африки до народних мас сучасної християнської Європи», – писав наприкінці 19-го століття відомий російський етнограф Д. Н. Анучин. Одна з таких птахів – Гаруда. Ось що розповідають про неї перекази.

У Кашьяпа, одного з синів бога Брахми, було 13 дружин. Жили вони мирно, але одного разу дві дружини-сестри – Кадру і Віната – загорілися ворожнечею одна до одної. Ці «дивні і бездоганні сестри, обдаровані красою», – розповідає «Махабхарата», отримали від Кашьяпи «найкращий дар» – кожна могла загадати собі і вибрати майбутнє потомство. І ось «Кадру обрала собі в сини тисячі змій, рівних силою». Віната ж вирішила; хай у неї буде всього два сина, але переважаючі синів Кадру за силою, могутністю, доблестю і відвагою. Ось звідси і пішло це ревниве суперництво сестер, ворожнеча, яка потім передалася їх дітям.

Прийшов час, і у Кадру з’явилося шипляче і плазуюче потомство – змії нагі, а з яєць Вінати сини все не вилуплювалися. Не стерпіла Віната, розбила одне з яєць – і побачила серед уламків шкаралупи дивну недорозвинену істоту. Син, який з’явився на світ завчасно прокляв нетерплячу мати. Він сказав їй: «О матір, охоплена жадобою, ти зробила мене недорозвиненим в тілі, тому ти будеш рабинею. І як рабиня ти будеш служити п’ять сотень років. Але інший син позбавить тебе від рабства, якщо ти і його, як мене, не зробиш недорозвиненим або потворним. Ти повинна дочекатися часу його народження, якщо, мудра, ти бажаєш отримати видатного і могутнього сина».

Перелякана тим, що трапилось, Віната не чіпала друге яйце. У належний час з нього народився Гаруда, «наділений великою силою, блискучий, як маса вогню, і вселяючий жах. І швидко доріс птах той, що володіє величезним тілом», – оповідає «Махабхарата». Всі боги, засліплені сяйвом, яке йшло від тіла Гаруди, прийняли його за бога вогню Агні і славили як уособлення самого Сонця, назвали його «цар, з яйця народжений». Вони звернулися до нього з такими словами:

«Ти – бог, о владика птахів. Ти володар, подібний сонцю. Кращий, ти висвітлюєш, як сонце, своїми променями все, що рухається і нерухоме. Затьмарюючи щохвилини блиск сонця, ти – руйнівник всього. Як сонце, розгнівавшись, може спалити всіх тварюк, так і ти, сяючий. Наводячи жах, ти піднімаєшся, як руйнівний вогонь під час загибелі світу, який знищує все. З’явившись до тебе, владико птахів, ми вдаємося до твого захисту. Ти, Гаруда, володієш великою могутністю і силою; вільний від темряви, ти перебуваєш у сфері хмар і рухаєшся по повітрю… Ти володієш могутністю непереможною!»

Так оповідає стародавній переказ про появу на світ Гаруди – одного з найпопулярніших персонажів міфології Індії та ряду сусідніх країн. З часом у Гаруди з’явився цілий ряд імен і епітетів, пов’язаних з його міфологічним виглядом: Кхагадев – бог птахів, Кхагарай – цар птахів, Кхагеша – владика птахів і т. д.

А ось що розповідається про подальшу долю Гаруди в «Махабхараті» і «Рамаяні». Прокляття першого сина Вінати виповнилося – вона на 500 років перетворилася на рабиню своєї сестри Кадру і її синів. Цей зміїний рід всіляко принижував її та Гаруду. Двоюрідні братці запропонували Гаруді: хочеш звільнити себе і матір, здобудь для нас в богів напій безсмертя – амріту.

Гаруда погодився. Щоб набратися сил для боротьби за амріту, він з’їв слона і гігантську черепаху, зайнятих одвічною боротьбою один з одним, потім «підняв величезну хмару пилу, яка досягла небес», «стрясав гори». Він переміг знаменитого бога-воїна Індру, пролетів крізь спиці величезного, гостро відточеного і швидко обертового колеса-диску (символ сонця, на думку дослідників), вбив двох драконів-горгон, які стерегли амріту. У поєдинку з богом Індрою, який направив проти Гаруди свою найстрашнішу зброю – громову стрілу – ваджру, від якої не було порятунку ні богам, ні демонам, Гаруда упустив всього лише одне своє сяюче перо. Побачивши його, всі істоти здивувались і сказали: «Так отримає цей птах ім’я Супарна – прекрасно перий»! (Як не згадати у зв’язку з цією легендою Жар-птицю російських казок!).

Так чи інакше, живу воду Гаруда добув, проте бог Вішну, зустрівши його в небі, попросив не віддавати підступним зміям-нагам чарівний напій безсмертя, бо вони негідні його. Гаруда дав слово, зрештою, відняти у змій амріту, але перед тим він повинен звільнити себе і матір від рабства. Він дотримав потім свою обіцянку, але захотів за це бути завжди «вище першого з богів». І Вішну помістив зображення Гаруди на своєму прапорі, зробивши його своїм гербом.

Гаруда домігся від бога особливого дару – відтепер всі змії робилися його їжею. Тому Гаруду стали іменувати ще й Уругадом – «ворогом гадів», «змієїдом», «згубником змій» і т. п. У «Рамаяні» є такий епізод: коли над полем битви Рами з викрадачем Сіти, демоном Раваною, з’являється Гаруда, зміїна отрута перестає діяти на Раму, а петля зі змій, якою був спійманий Рама, з тріском лопається.

У давньоіндійській міфології та іконографії Гаруду зображували як величезну істоту з людським тулубом і орлиною головою, потужними крилами, кігтями і дзьобом, яскравим, блискучим оперенням, що несе на собі або одного бога Вішну, або ж Вішну з його дружиною Лакшмі – богинею щастя, багатства і краси. Переказ свідчить, що лише могутній Гаруда міг досягти таємничої «країни блаженних» – раю древніх індо-аріїв, що знаходиться десь далеко на півночі.

Багато відомих правителів Індії, Ірану і низки сусідніх країн обрали для своїх гербів зображення «царя птахів». Перші зображення Гаруди зафіксовані на індійських монетах IV-V століть, а надалі вони стають неодмінною приналежністю кожного вішнуїстського храму (стародавні тексти свідчать, що ця традиція сходить до ще більш раннього часу).

В Ірані після воцаріння династії Сефевідів (кінець XV – початок XVI ст.) зображення знаменитої птиці Сімург – іранського варіанту Гаруди – стало емблемою країни та її державним гербом.

Давньоіндійська міфологія – разом з легендарним птахом Гарудою – увійшла органічною частиною у виниклий в середині першого тисячоліття до нашої ери буддизм, а також в ламаїзм, як і в фольклор багатьох народів Центральної Азії і Південного Сибіру, країн Південної та Південно-Східної Азії, аж до далекої Індонезії.

Гаруди в буддійській інтерпретації – це величезні птахи, пожирачі змій і драконів, їх одвічні і смертельні вороги. Згідно з уявленнями буддистів Південної і Південно-Східної Азії, рухи крил Гаруди породжують бурі, викликають вихори і тайфуни. Вважається, що птах цей може приймати людську подобу чи птахо-людську. А в одному зі своїх минулих народжень сам великий Будда Шак’ямуні нібито був царем всіх Гаруд.

У фольклорі багатьох народів Сходу Гаруда завжди у конфлікті зі змієм або з драконом, який пожирає його пташенят, останні іноді виступають у вигляді прекрасних дівчат. Сказання повторюють такий постійний сюжет: гігантський змій-дракон виходить з океану або з-під землі і нападає на гніздо Гаруди, користуючись відсутністю господаря. Однак вчасно реагуючий казковий герой чи богатир вбиває змія-дракона, і вдячний Гаруда стає його чудесним помічником і спасителем, нагороджуючи, крім того, ще й «живою водою»…

Мистецтво Тибету, Монголії, Непалу, Шрі-Ланки, Індонезії та інших сусідніх країн розвивалося в умовах постійних культурних контактів з Індією, що відбилося і на фольклорі, і на іконографії багатьох міфологічних персонажів. Часто зустрічається образ Гаруди в скульптурі, в живописі, інших видах образотворчого мистецтва цих країн.

У Державному музеї мистецтва народів Сходу є бронзова з позолотою скульптура Гаруди, що несе в дзьобі змію (XIX ст.), а також ряд інших творів майстрів Центральної Азії. У традиційних ювелірних виробах непальських майстрів XIX – початку XX століть чимало зображень Гаруди з головою жінки, прикрашених філігранню, коралами і бірюзою. Вони схожі на слов’янську птицю Сирин. У Шрі-Ланці з глибокої давнини для деяких ритуальних обрядів, танців і театральних вистав виготовлялися дерев’яні, яскраво розфарбовані маски міфологічних персонажів. Вони нагадують аналогічні маски ламаїстської містерії «цам»: кожна з них виразна, часом гротескна і передає в стилізованій і нерідко перебільшеній формі відомі міфологічні реалії.

Ось так, як ця маска Гаруди (початок XX ст.) з короною із сплетених «танцюючих кобр» – неодмінний атрибут й ознака прославленого змієборця.

Коли йде розповідь про цього міфологічного птаха, не можна не згадати про десятки «Гаруд», що живуть далеко від берегів Інду і Гангу і, тим не менш, пов’язаних з Сходом тисячею зримих і незримих ниток. Це Гаруди, які «населяють» береги Волги і Кубані, Дону і Дніпра, Дністра і Дунаю, Уралу.

Згадаймо одну з типових слов’янських казок, яку ми чули в далекому дитинстві. «… Пішов Світовик, дивиться, піднімається хмара, чорна, страшна. Гроза, грім, злива. А на дубі гніздо орлине, його почало градом збивати. Заліз Світовик, врятував пташенят… Потім знову пішов до дуба. Дійшов до гнізда. Орел, як хмара, спустився і закричав:

– Знати, є добра людина – зберіг моїх пташенят, а то завжди вбивали. Зробив би добро тій людині, та не знаю, де вона.
– Це я, – сказав Світовик, – врятував твоїх пташенят.
– Ну, що тобі завгодно, проси – я для тебе зроблю. А якщо ти захочеш на вільний світ, то я тебе винесу.
Підняв його, полетіли.

Це уривок з російської народної казки «Про трьох богатирів – Вечірника, Полуношніка і Світовика». Згідно з класичним вказівником казкових сюжетів за відомою фольклористам системою Аарне-Андрєєва, цей сюжет іменують «три царства» і числять під порядковим номером 301 А. Герой подібних чарівних казок виявляється волею доль в якомусь підземному царстві або «на тому світі», у міфічній країні, де рятує трьох царівен з мідного, срібного та золотого палаців (або царств), відправляючи потім їх «наверх» – до підступних братів, товаришів або супутників, які перерізають мотузку або розрубують ланцюг: саме по ньому герой повинен був піднятися до них. Він залишається в «тому світі» і зустрічається з гігантським чарівним птахом – небилицею, що живе на величезному дереві – дубі або ж на трьох, семи, дванадцяти дубах…

У нагороду за порятунок своїх пташенят від одвічного супротивника птаха – змії, дракона, якогось чудовиська або негоди ця крилата велетка виносить героя з підземного царства на білий світ, залишаючи, крім того, в нагороду йому «живу воду», яка допомагає або самому герою, або іншим людям. Все так само, як і в переказах про гігантського Гаруду з його напоєм безсмертя – амрітою. І в слов’янських казках, і в індійських епічних переказах крилатим велетням потрібна колосальна кількість їжі для важкого польоту. У казках: «три сороковки яловичини та чан води», «бочка м’яса і бочка вина», « сто сорок бочок битих птахів і сто бочок води», «чотири вола або безліч дрібних візків» і т. д. Народжений Гаруда, як ми пам’ятаємо, з’їв слона і гігантську черепаху, лише після цього він зміг зайнятися добуванням божественної амріти.

А скільки разів чарівний птах слов’янських казок переносив на своїх крилах героя, куди він забажає. Як і птах Гаруда. «Ми з тобою вирушимо, шановний, я понесу тебе куди хочеш, хоч би на край землі, – йдемо ж, Галава, негайно… Вийди ж на мене, двічі народжений, підіймайся», – оповідає «Махабхарата» про політ мудреця Галави на Гаруді кудись на далеку північ.

Багато імен у слов’янської чарівної птиці, як і в Гаруди: Жар-птиця, Ворон-Воронович, Ніготь-птиця, магів-птиця, Моголь (могул )-птиця, Гроха-птиця, Птушка-лтіца, Птах-Полугріца, Птах-Колпаліца, Птах-Хлапатніца, Стратим-птиця, Стрефіл-птиця, Сирин-птиця та інші. І всі вони – чудові помічники героя, здатні переносити його, як і Гаруда, на величезні відстані, давати мудрі поради і виконувати найважчі доручення.

… Горять, сяють, немов чарівний вогонь чи дорогоцінний камінь, пір’я російської Жар-птиці, а кожне з них «так чудно і світло, що якщо принести його в темну світлицю, воно так сяяло, як би в тому спокої була запалена велика безліч свічок». А Гаруда – «яскраво сяючий, він з усіх боків покривав своїми променями небо», «прийнявши золотий вигляд, сяючий, як сніп сонячних променів», – пам’ятаєте, птах цей кинув богу Індрі одне своє сяюче перо.

Але не завжди буває добра Жар-птиця до людей, вона може виступати і в ролі викрадача матері, дружини або нареченої героя, несучи їх кудись за тридев’ять земель, в тридесяте царство. В індійських міфах і переказах Гаруда теж буває викрадачем. У повісті про царевича Удаяну розповідається історія його народження: коли його мати, принцеса Мрігаваті, була вагітна, її викрав Гаруда і забрав в далекі гори, де і з’явився на світ Удаяна. На рельєфах багатьох індуїстських храмів Індії та сусідніх країн, аж до Індонезії (наприклад, на знаменитих барельєфах Боробудуру), часто зображується сцена цього викрадення: летить над хмарами Гаруда, несе на своїх потужних крилах красуню-принцесу, а її невдачливий чоловік – один з нащадків Арджуни, прославленого героя “Махабхарати”, – метається внизу, простягає до неї руки, намагаючись зупинити викрадача. Картина, знайома нам по слов’янським казкам.

Чимало наукових проблем допомагають вирішити вченим пам’ятки мистецтва народів Сходу, серед них важливе місце належить і чарівному Гаруді, що летить до нас з давнини. З півночі на південь – з півдня на північ!

Автор: Г. Еремін, А. Теселкін.