Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать. (Якова 4:6)

Як не дивно, але саме гордість – найгірша та найзгубніша наша пристрасть, притаманна не те що людям, але й навіть ангелам. Адже саме гордість свого часу привела наших далеких предків – Адам та Єву до гріхопадіння, і як наслідок вигнання з Раю, та взагалі що тут говорити, так вже сталось, що гордість ні багато не мало – головне джерело зла у світі (і все погане, що з нами коли небудь коїлось, коїться, чи буде коїтись – тільки через неї, через гордість). Вже передбачаю здивування та заперечення з боку чисельних шановних читачів: “Як же так?!”, – скажете ви мені, адже гордість несе багато всього позитивного, доброго, хорошого. Наприклад, патріотизм – гордість своєю країною (я гордий, що я українець), чи у фільмах, де якийсь супергерой в черговий раз рятує наш багатостраждальний світ, чи просто робить якийсь героїчний вчинок, бо лише хоче, щоб батьки ним пишалися. Щодо цього маю пояснення – все позитивне, що ніби то на перший погляд йде від гордості, до гордості не має жодного відношення. То гідність, яку частенько плутають з гордістю (так само як співчуття плутають із жалістю). А тепер давайте спробуємо дослідити, що таке гордість і що таке гідність.

Як вже сказав (точніше писав) гордість – джерело вселенського зла. Все почалось дуже давно, навіть раніше за створення людей. Був у Бога один вельми розумний, здібний, ангел, який завдяки своїй мудрості та здібностям скоро став одним з найвищих Архангелів. Звали його Люцифером “Сином Зірки”. Що було далі ви й самі знаєте – загордився Люцифер своєю славою, подумав – раз він такий крутий архангел то може бути рівним по силі та славі самому Богові. Та ще й деяких інших ангелів підбив своїм гордим безумством. А в результаті разом з своїми товаришами був скинутий Богом з Неба, став Нечистим. Потім із заздрості (а заздрість – перше дитя гордості) цей гад (в прямому і переносному значенні) у вигляді справжнього гада – змія, спокушає Адама та Єву до гріхопадіння. Це все дуже метафорично, бо змій через Адам та Єву, заразив цим смертельним недугом – гордістю, всіх нас, людей.

Люцифер

Сатана гордился – с неба свалился Фараон гордился – в море утопился Вы гордитесь – на что годитесь?

Всі ми гордимось, це факт. Більше того, навіть не те що гордимось, а пихатимось, впиваємось своєю гордістю, неначе деякі пияки впиваються горілкою. І це куди гірше, бо пияк хоч і п’є горілку та розумом своїм розуміє, що то згубна звичка, а подіяти нічого з нею не може, зате якийсь пихатий гордець впивається своєю гордістю навіть не розуміючи, яку отруту він п’є. Святий Іоанн Лествічнік гордість дуже гарно алегорично змальовує як вершника, що їде на коні пихатості. Гордість і пихатість породжують весь інший чисельний сонм людських гріхів та пристрастей: жадібність (я ж такий крутий, все мені, і чим побільше), страх (ой-ой, а якщо зі мною щось погане станеться), образи та гнів (як мене такого крутого посміли зачепити), заздрість (що хтось крутіше за мене?!), презирство та зневагу (я гуру, ви холопи), осуд і ще багато всього різного.

Гордість буваю дуже різною, може проявлятись на різних рівнях (подекуди дуже тонких), чим тільки не гордяться люди: хтось гордиться новою машиною, дорогими нарядами, тим що має купу грошей, ладну жінку/чоловіка, а хтось навпаки – може гордитись своїм жебрацтвом, аскетизмом, впиватись своїми нещастями (жалість до самого себе – теж один з поширених видів гордості). Багато навколо езотериків гордяться своєю так званою “духовністю”, тим що вони такі просунуті (не те що всяка сіра маса), так багато всього знають, перелопатили купу розумних книжок, займаються різними духовними практиками, там медитацією, йогою, тощо. Але якщо такі “езотерики” гордяться тим всім, тоді вся їхня духовність і медитація йде до дупи. Іоанн Лествічнік пише: “Подвижник, який гордиться своїм подвижництвом, сам собі робить подвійну кривду: тіло своє виснажує, час тратить, а винагороди не отримує”.

Частенько буває й таке, коли гордість переноситься на інших людей. (якщо власними заслугами гордитись особливо нема чим) Наприклад, коли ми створюємо собі якихось кумирів, ідолів (недарма одна з десяти заповідей – не створи собі кумира). Адже кумир – лише наша гордість, яку ми перенесли на кумира, і гордимось не кумиром, а собою в образі кумира. Або ще приклад – батьки переносять свою гордість на дітей. Останнім це нічого крім шкоди та комплексів не приносить. Бо що доброго, коли батьки якісь свої не здійсненні бажання хочуть реалізувати через дітей. Знаю дівчинку, яку батьки маленькою віддали в музичну школу на скрипку, зараз вона скрипку терпіти не може, а все життя прагнула не до музики, а до математики. Просто батьки хотіли реалізувати свою гордість, якісь свої власні бажання пов’язані з музикою через неї.

Саме гордість і є тим головним гріхом, тою стіною що відділяє кожного з нас від Бога. В Євангелії є один гарний епізод, коли учні Ісуса під дією гордості вирішили вияснити – хто з них самий крутий. Підійшли до Ісуса та запитали, хто найбільший з них усіх. Ісус, знаючи думки сердець їхніх відповів: “Хто бо найменший між вами всіма, – той великий” (Лука 9:48)

Лише людина позбавлена гордості гідна величі, щоб увійти в Царство Небесне (чи то досягнути просвітлення). А тепер трошки про гідність. Гідною є та людина, яка живе та діє згідно свого сумління та своєї совісті за будь-яких обставин. І гордість тут ні до чого. Людина гідна нікого не рахує нижчим за себе (як і вищим, бож підлабузництво теж є своєрідним проявом гордості), а з кожним (чи то з бомжом, чи то з президентом) перебуває на рівних. Людина гідна не підноситься (бо хто підноситься – буде впокорений, а хто впокоряється – той піднесеться. Лука 14:11), не пихатиться, не зазнається, не гордиться своїми вчинками ніколи. Людина гідна завжди виконає свій обов’язок, не заради того, щоб нею пишались, (чи вона сама пишалась собою, своєю крутизною) а лише тому, що інакше не велить її сумління. І така людина є справжнім героєм.

Різницю між гідністю та гордістю гарно можна пояснити на прикладі патріотизму. Людина гідна любить Бога, та любить інших людей, як самого себе. А ще любить свою країну, свої традиції, звичаї, культуру – це патріотизм, і це гідність. Коли ж сюди домішати гордість – одразу появиться зневага до всіх інших країн, представників інших народів, культур – це вже буде націоналізмом, який ще до нічого доброго (крім війн та руйнування) ніколи не приводив.

А що про гордість та гідність думаєте ви?

P. S. Духи вещают: А вообще чем только люди порой не гордятся. Вот некоторые гордятся и тщеславятся тем, как далеко они могут плюнуть, кто-то тем как быстро может выпить бокал пива, а кто-то даже тем, какой большой швеллер сталь он сегодня покрасил.