Японці ніколи не прагнули опанувати природу, вони намагалися наблизити її до себе і жити з нею в симбіозі. Японський сад, скажімо, що є відтворенням природи, цілковито ґрунтується на засаді шакей (дослівно — «запозичення краєвиду»), завдяки якій реальні прикмети краєвиду впроваджуються у штучне оточення. Бонзай може розглядатися як штучний, здрібнений до краю символ природи у всій її повноті.
У чому сенс жертвопринесення? Ритуал у вигляді жертвопринесення тварин, його роль в різних релігіях досить добре досліджені. Але сучасні вчені всю свою увагу приділяють об’єкту жертвування (тваринам, соку соми і т.д.), не помічаючи головного: духовної сторони цього ритуалу. Тим часом у золотий вік людства (він відомий міфам чи не всіх народів) в жертву приносили саме бажання влади. Навіщо?
Навіть церковні дослідники визнають, що житія святих не можна розглядати як надійні біографічні джерела, а сприймати їх слід скоріше як морально повчальні оповіді, де цілком можливі відступи від історичної правди. Тому й до розповідей про діяння святого Франциска потрібно підходити з відомою часткою критичності. Але, мабуть, достовірні відомості, що проповіді, з якими йому було дозволено виступати у церкві рідного Ассізі, справляли на віруючих величезне враження і тим, що він відкрито говорив про наболіле, з емоційністю, щирістю. «Він виголошував свої проповіді…
Він помирав увечері жовтневого дня 1226 року в оливковому гаю поблизу невеликого італійського містечка Ассізі, де народився і волею долі закінчував свій шлях. Він був тяжко хворий, майже нічого не бачив, кожен рух давався з величезними зусиллями. У свої 44 роки він був немічним старим, у нього не залишилося сил боротися за життя. Земні рахунки були закінчені, і його охоплювала одна турбота: як складеться справа, якій він віддав всього себе? Він немов передчував, що як тільки в його могилу буде…
Є якась гірка іронія в тому, що немає миру і спокою в центрах світових релігій. Багато десятиліть не кінчаються військові конфлікти на Близькому Сході, на Святій Землі. Неспокійно і в Тибеті – хранителі великої буддійської цивілізації. Може бути, так випробовується фортеця віри? Ось цього тибетцям не позичати. Буддизм для них – образ і сенс життя. Невеликий за чисельністю народ, всього кілька мільйонів, в найскладніших, суворих умовах високогір’я створив могутню цивілізацію, зіставну з китайською та індійською; цивілізацію з глибокою релігійною філософією,…
Мирт, або мирта (лат. Myrtos, грец. Puppivr, pupoiva), – це вічнозелене деревце заввишки до п’яти метрів, що росте в Середземномор’ї (до сімейства миртових відносяться також гвоздикове дерево і евкаліпт). У мирта запашні квіти, білі або рожеві, ароматні чорні ягоди. Щільні, темно-зелені з синюватим відливом листя містять ефірні масла. Витончене, ароматне миртове деревце шанувалося багатьма народами. Єгиптяни несли його гілки в урочистих ходах; араби вірили, що мирти ростуть в раю; євреї, у яких миртові гілки були символом миру, прикрашали ними скинію…
Індійський класичний танець відкриває перед нами світ, раніше недосяжний для наших органів чуття. Танець тісно пов’язаний з двома чільними богами індуїзму — Шивою та Крішною — і має святі виміри, в яких віддзеркалюються його витоки як ритуального дійства у храмі для прославлення богів. У давньому трактаті «Бхарата» Натія Шастра, тобто в підручнику танцю Бхарата, про нього згадується як про жертвопринесення богам, очищення душі, шлях до спасіння та вияв волі небес через тілесну оболонку.
У но, найтиповішій формі традиційної японської танцювальної драми, немає акробатичних стрибків, піруетів, рухів, покликаних здивувати глядачів. Виконавець, чиє тіло навіть не випросталося на весь зріст, походжає по сцені так повільно, аж це дратує. Важко уявити, що може бути спільного у но з провідною формою сучасного японського танцю буто. На перший погляд відмінність цілковита. Та якщо придивитись уважніше, то впадає в око, що концепція тіла, яка виростає з традиції, є частиною філософії буто.
У африканській та латиноамериканській культурах танець — засіб наближення людей до Бога. Хоч боги самі не конче танцюють, танець є цариною напівреальності на межі тілесного і духовного світів, де виявляється їхня сила. До тієї самої царини належить і театр. Французький актор і режисер Жак Копо, який разом з Костянтином Станіславським був провідним оновлювачем драми XX сторіччя, гадав, що танець є душею драми. Дивно, але ця думка небезпідставна.
Люди танцюють, аби відзначити радість буття у святкові моменти, які вирізняються з плину звичайного часу і створюють можливість контакту з позачасовим світом. Цей досвід спільний для всіх народів, які, маючи відзначити сумну чи щасливу подію, роблять це у формі ходу (повільний танець), процесії (зі зміною ритмів) або святкових забав. Навіть сьогодні танцювальний бал — кульмінація сільських та міських свят. Танцями завершуються весілля, свято першого причастя та хрестини. Доброчинні бали влаштовуються філантропічними організаціями, без танців не обходяться конференції і молодіжні зустрічі,…