Брюссель, столиця стародавнього Брабанту, відомого нам головним чином в поетичному образі мережив, які рвуться, як тільки їх володар спробує висмикнути з-за пояса пістолет, лежить в самому серці країни, яку її мешканці без удаваної скромності вважають серцем Європи. І вони недалекі від істини, бо це місто, назва якого походить від старофламандського «лебедине гніздо», – столиця і Бельгії, і НАТО, і ЄЕС …
Настала понура осінь. Смутком повіяло від пустих полів, лугів, від зів’ялих квітників і від вже безлистих (чи майже безлистих) дерев. Ще й до цього, як каже поет: “небо плаче мутними сльозами дощу”. Не диво, що те все викликає якусь меланхолію, а навіть смуток особливо в душі тих людей, що живуть близько і тісно з природою.
Смерть безсумнівна, час її невідомий. (Латинська приказка). На відміну від сучасної медицини, коли від смертельно хворої людини лікарі та близькі родичі всіляко приховують інформацію про реальний стан справи та швидкий перехід у «інший вимір», у середньовічній Європі існував зовсім інший, діаметрально протилежний підхід до помираючих людей, який знайшов своє відображення у чисельних філософсько-богословських трактатах на цю одвічну тему та навіть сформувався у специфічний вид мистецтва – «Ars moriendi». Або ж мистецтво гідного життя та гідної смерті.
Живи так неначе ти от зараз мусиш попрощатися з життям, так наче час, що в тебе залишився – несподіваний подарунок долі. (Марк Аврелій). Чомусь так вже повелось у нашому житті, що на тему смерті накладено своєрідне табу, заборону. І дійсно, переважна більшість людей краще воліли б уникнути розмов про цю пані з косою – смерть. Навіть з помираючими людьми, тими які одною ногою перебувають вже «там» ми продовжуємо говорити про всілякі мирські буденні речі: погоду, політику, економічну ситуацію у країні,…
Бабусі тут займаються тим, що ходять по тундрі і шукають нірки. Порожні. На які наступаєш – і нога провалюється. Якщо провалюється – значить там склад мишки. Ось цю саму нірку ножем акуратно і зрізають. Адже мишки як роблять? – Влаштовують собі склад у нірці, в сухому місці. Збирають туди корінці, маленькі такі, коротенькі, солоденькі… Мишки різні корінці збирають. Я два роки по тундрі з однією сім’єю подорожував. Корінці вони бачили, а рослини, у яких такі корінці не знали, і знайти…
-І як відчуття? – Інша сторона планети. Там хочеться бути таким, яким пам’ятаєш себе в дитинстві … (З розмови). … Собаки бігли весь день, вечір і початок ночі. Слід нарт за сірим Кутунгом, за небесними пагорбами Ватапу зникав у темряві, як попіл цигарки, відділеної від живого вогню, легкий і мертвий. Старий Куне, сидячи навпочіпки в хмарі пари від дихаючих вогників, рахував сірники. Коли мороз зліплював очі, він легким швидким рухом – як хлопчик – змахував з вік лід рукавицею зі…
Місце, куди ми приїхали, виглядало цілком безпечно. Гід пояснив, що тут живе могутній чаклун на ім’я Нгамбе. Він може викликати дощ і сонце, спілкується з духами і померлими, уміє створювати двійників. Назустріч нам вийшов маленький сухий дідок – йому могло бути як 60, так і 160, – він був одягнений в прості полотняні штани, на голові – кілька тоненьких сивих кісок, прикрашених кольоровими намистинками. Старий зрадів привезеній пляшці джина і тут же відніс її в хатину. Ми тупцювали біля входу,…
Сушені курячі лапки та воскові фігурки, втикані голками, – такий образ малює нам наша уява, коли ми чуємо про вуду. Що ж це таке: зловісний, небезпечний для життя культ або миле нешкідливе хобі сучасної молоді? Той вечір починався як будь-яка дипломатична акція. До 19 години гості з’їхалися на прийом у Французьке консульство в столиці Беніну – Порто-Ново. Коли банкетний зал заповнився, несподівано відчинилися двері і до залу вбігла жінка. Розпатлане волосся, нічна сорочка – дружину консула неможливо було впізнати. Вона…
Вампир, людской питаясь кровью, Не думал о своем здоровье. Он потому в могиле спит, Что подхватил от жертвы СПИД. (Народна творчість). Вампіри – поруч із зомбі ще один культовий образ сучасного кінематографу, там всіляких чисельних фільмів жахів, (та й не тільки жахів, деколи навіть комедій). А між іншим, ці «веселі» покидьки – вампіри, зовсім не вигадка багатої уяви англійського письменника Брема Стокера (того самого, який написав свій культовий твір про графа Дракулу1). Насправді вампіри цілком реальні створіння та живуть поміж…
Один із секретів Сурікова … в тому, що … він сумлінно писав те, що сам бачив на власні очі, тому що він був дійсним сучасником і Єрмака, і Степана Разіна, і боярині Морозової, і страт Петра. (Максиміліан Волошин) Про життя Сурікова розповідати майже нічого. Він походив із сибірських козаків, народився в Красноярську в 1848 році. У 1874 році він закінчив петербурзьку Академію мистецтв, після чого оселився в Москві, де й жив до самої своєї смерті, часу від часу здійснюючи поїздки…