Так, все нове – це добре забуте старе. А остання оригінальна думка була сказана ще дві з половиною тисячі років тому. Нам же лишається тільки знову і знову повторювати колись сказане великими мудрецями давнини. Або ж знову відкривати велосипед.
Що толку чоловіку, який цілий світ завоює, але душу свою занапастить? А знаєте, що за визначенням деяких північних шаманів є чотири ознаки втрати душі: людина перестає співати та танцювати, розповідати історії і не може перебувати (довго) у тиші. Як бачите, чимало людей цим страждає, так, що навіть в один момент тих хто втратив свою душу (хоча не зовсім втратив, загубив зв’язок із нею) стало більше, стало більшість. Лишень погляньте довкола. Або навіть не глядіть, а просто самі побудьте у тиші….
В далекій Африці є деякі племена, чия мова немає майбутнього часу. Зовсім немає. І цей мовний факт несе не аби який вплив не лише на тамтешню граматику та мовознавство, але й усе життя африканських тубільців. Вони не думають про майбутнє, живуть сьогоднішнім днем, одним днем. Добре це чи погано? Давайте трішки про це поміркуємо.
Якщо минула наша казка про Червону шапочку, як виявилось, була втіленням шляху до божевілля, ненормальності (у поганому значенні цих слів), то сьогоднішня казка про гидке каченя, зовсім навпаки – теж про своєрідну ненормальність (та незвичайність), але вже у позитивному значенні. Від гидкого каченя до прекрасного лебедя – чи це не той шлях, який проходить чимало духовних шукачів та просто великих людей?
Злий (чи може просто голодний?) сірий вовк із попередньої нашої казки про трьох поросят є доволі частим персонажем і багатьох інших казок, але мабуть сама популярна казочка за участю і в головній ролі сірого вовка – це «Червона шапочка». А взагалі казка ця не просто популярна, а мегапопулярна. Про це говорить принаймні рекордна кількість різноманітних сучасних версій цієї казки (так би мовити каверів), тут вам і бізнес-інтерпритації (там де головна героїня – менеджер зі збуту пиріжків бабусі), і голлівудські блокбастери…
Продовжую пошуки глибинного змісту у наших казках. На цей раз під роздачу та буйний потік моєї фантазія потрапила відома казка про трьох поросят та лихого (чи просто зголоднілого) вовка. Пригадуєте цю історію? Як ні, то трошки нагадаю:
Всі ми пам’ятаємо знайому з дитинства казку про такого собі пана Колобка. Очевидно він був трохи нечемний (а може просто народився природженим мандрівником?) бо майже одразу після того як його спекли дід та баба, накивав від них п’ятами і тільки його й бачили. І котився він так собі та котився, зустрічав всіляких цікавих персонажів: зайця, вовка, ведмедя. Всі вони хотіли поласувати нашим головним героєм, але жодному це не вдається, поки колобок на свою голову не зустрів хитру лисику-сестричку, яка йому…
Сказка – ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок. Ви любите казки? Я дуже. Адже казка – це далеко не просто цікава фантастична історія, захоплююча вигадка, яку дорослі розповідають своїм діткам на ніч, щоб ті гарно спали. Е ні, казка – це щось набагато більше, казка – це загадкова символічна алегорія, в якій часом захована глибока та повчальна мудрість. Ще з глибокої давнини саме через казку від покоління в покоління передавалась сакральні знання людства. Доказом цього служить дивовижна схожість…
Буває ж таке, раптом ні з того, ні з сього у вашу світлу голову приходить якась геніальна ідея, о Еврика, придумав, знайшов! І ми вже практично готові братися до справи, до практичної реалізації ідеї, аж раптом тут у нашу голову закрадається черв’як сумнівів та нерішучості, думка «що якщо ні».
Чи чули ви таку приказку: «Краще – ворог хорошого». Вона має чималий сенс та велику мудрість. Ганяючись за журавлем у небі ми втрачаємо синиць у руці, ганяючись за примарними «краще» втрачаємо «хороше», а з ним і втрачаємо самих себе.